Білі зуби - Зеді Сміт

На тому боці подвір’я — лавочки, три лавки в ряд. Тут тихцем приторговували маленькими порціями трави. За 2,50 можна було купити трішечки маріхуани, так трішки, що, якщо сховати її в пеналі, вона могла загубитися між стружкою з гумки. Або ж дешевої трави, яка насправді хіба стишувала біль від місячних. Легковірним могли спихнути натомість найрізноманітніші побутові речовини — жасминовий чай, садову траву, аспірин, лакричник — усе це видавалося за найкращі інтоксиканти, які можна палити чи ковтати в закапелку, за класом драми. Ця заглибина допомагала сховатися від учительського ока курцям, котрі ще не доросли до майданчика курців (асфальтованого майданчика для тих, кому вже виповнилося шістнадцять і кому дозволялося палити за власною глупотою — де ви ще знайдете таку школу?). У закуток драми краще не ходити. Там збиралися тяжкі випадки; ці малявки на все насрали. Вони направду на все наклали — на ваше здоров’я, на своє здоров’я, на вчителів, батьків, поліцію — на все. Паління було їх відповіддю цьому світові, їхньою фішкою, їхнім rаіsоn d’еtre. Вони просто вмирали за цигаркою. Вони не розумілися на них, їх не цікавили марки, просто цигарку, дайте цигарку. Вони смоктали цигарки, як немовлята цицю, і коли цигарка врешті згоряла до пальців, вони затоптували її зі слізьми на очах. Вони нахрін закохувалися в цигарку. Цигарки, цигарки, цигарки. Поза цигарками їх цікавила хіба що політика або ж, точніше, цей вихрінок, прем’єр-міністр, який тільки те й робив, що підвищував ціни на цигарки. Бо грошей ніколи не вистачало, отже, не вистачало і цигарок. І вони ставали просто професійними стрілками, випрошувачами, виклянчувачами і навіть злодіями цигарок. Улюбленою справою було витратити кишенькові гроші, видані на тиждень, на двадцять цигарок і роздавати їх усім і кожному, а потім цілий місяць нагадувати кожному, у кого з рота стирчить цигарка, що колись ти його пригостив. Але в такій справі була велика частка ризику. Краще мати непримітне обличчя, так, щоб, стрільнувши цигарку, можна було би повернутися за п’ять хвилин і стрільнути ще одну — і щоб при цьому тебе не пригадали. Краще щоразу непомітно змінюватися, бути безприкметним Мартом, Джульсом, Яном. Інакше доводилося сподіватися на милосердя і поділену цигарку. Цигаркою можна було поділитися у мільйон способів. Наприклад: хтось один (той, хто купив пачку) припалює. Інший викрикує: половина! На половині цигарку передають далі. Як тільки вона потрапляє до рота наступного курця, хтось кричить: «Трьошка!» Далі: «Шестьора!» (означає половина від третини), далі «Хвіст!», далі, якщо день видався холодним, а мрія про затяжку непереборною: душок! Але душок — це вже для тих, хто на межі. Це вже за смужкою, за назвою тютюнового бренду, за тим, що ще можна назвати недопалком. Душок — це пожовтілий кінчик фільтра, в якому вже й тютюну не знайдеш, натомість залишилось те, що збирається в легенях, як бомба сповільненої дії, руйнує імунну систему і спричиняє постійний, шмаркатий грип. Те, від чого жовтіють зуби.

У Ґленард Оак вчилися всі; наче будівники вавилонської вежі — усіх мислимих кольорів і класів, вони розмовляли своїми мовами і посилали своїми ротами, немовби кадилами, обіцяний тютюновий дим своїм різноликим богам (звіт Брент Скул за 1990 рік: 67 різних віросповідувань, 123 різні мови).

Laborare est Orare:

Ідіоти — над озерцем, досліджують секс у жаб.

Порядні дівчатка — у музичному класі, виводять французьке рондо, розмовляють ламаною латиною, сидять на грейпфрутових дієтах і придушують лесбійські інстинкти.

Хлопчики-товстунчики — у роздягальнях, дрочать.

Нервові дівчата — біля мовного кабінету, читають кримінальну хроніку в подробицях.

Індійські дітлахи — на футбольному полі, грають у крикет тенісними ракетками.

Айрі Джонс — на порозі, виглядає Міллата Ікбола.

Скотт Бріз і Ліза Рейнбов — у туалеті, трахаються.

Джошуа Чалфен, Гоблін, Мудрець і Гном — за природничим кабінетом, грають у «Гоблінів і Горгон».

І всі, всі смалять цигарки, цигарки, цигарки, тяжко працюють, випрошуючи цигарки, запалюючи їх, вдихаючи їхній дим, підбираючи бички і трусячи з них рештки тютюну для нової цигарки, насолоджуючись силою цигарки об’єднувати людей із різних культур і віросповідань, а загалом — просто смалячи їх — поділіться цигаркою, дайте нам цигарку, — пахкаючи ними, як маленькі димарі, аж поки дим не ставав таким густим, що ті, хто бачив дим із димаря робітного будинку 1886 року, не відчули б різниці.

А через димову завісу Айрі виглядала Міллата. Вона зазирнула на майданчик для баскетболу, на курильний майданчик, до музичного класу, в кав’ярню, в туалети — як у чоловічий, так і в жіночий, і навіть на кладовище за шкільним парканом. Вона мусила його попередити. Готувався рейд на неповнолітніх курців тютюну і трави, спільний захід школи і місцевої поліції. Грізний гуркіт землетрусу, що насувався, долинув від Арчі, Ангела Апокаліпсису. Вона підслухала, як він говорив по телефону з кимось із батьківсько-учительського комітету; тепер на Айрі лежав тягар ще важчий, ніж лежить на сейсмологу, тягар, який носять пророки, бо вона знала день і час трусу (сьогодні, о другій тридцять), знала його силу (можливо, виганятимуть зі школи) і вона знала, хто, ймовірно, поляже жертвою цього трусу. Стискаючи тремтячі щелепи, пітніючи через три дюйми афроволосся, вона летіла майданчиками, вигукуючи його ім’я, розпитуючи зустрічних, заглядаючи у ймовірні закутки, але його не було ні серед замурзаних кокні, ні серед порядних дівчаток, ні в індійській компанії, ні між чорними. Врешті вона попленталася за природничий кабінет, розташований у частині, яка колись була робітним будинком, а тепер слугувала заслінкою для дітлахів, бо за її східною стіною було якихось тридцять цінних ярдів трави, не помітних із жодного ракурсу. Був гарний, ясний осінній день, і за східною стіною яблуку ніде було впасти; Айрі довелося протиснутися між учасників чемпіонату з мацання одне одного, переступити «Гоблінів і Горгон» Джошуа Чалфена («Ей, дивись під ноги! Не роздуши Печеру Мертвих!»), аж поки вона змогла прослизнути між тісними рядами