Білі зуби - Зеді Сміт

— Мілле!

— Не зараз, Джонс!

— Але, Мілле!

— Будь така добра, Джонс. Це Гіфан. Мій старий корєш. І я тут пробую його слухати.

Високий пацан, Гіфан, не зважаючи, говорив собі далі. У нього був глибокий, м’який голос, наче потік води, невідворотний і постійний, спинити який могла лише сила, набагато більша від появи Айрі, більша, може, ніж гравітація. На ньому був чорний костюм, біла сорочка і зелений метелик. На грудній кишеньці вишита маленька емблема, дві долоні навколо вогника, і ще щось під ними, надто маленьке, щоб Айрі могла розгледіти. Він не був старший за Міллата, але його зарослість просто вражала, і солідна борода надавала йому значно старшого вигляду.

— …тож маріхуана послаблює наші можливості, нашу силу, у цій країні вона відбирає у нас найкращих наших чоловіків: таких чоловіків, як ти, Міллате, що мають вроджені лідерські якості, силу брати людей за руку і вести їх до світла. Єгадіт із Бухарі, частина п’ята, сторінка друга: «Найкращі люди моєї спільноти — ровесники мої і опора моя». Ти мій ровесник, Міллате, я молюсь, щоб ти також став моєю опорою; це ж війна, Міллате. Війна.

Він продовжував у такому ж дусі, одне слово за інше, жодних знаків пунктуації чи вдихів, і з такою ж солодкавою подачею — складалося враження, що в його речення можна пірнути, скрутитися в них калачиком і так заснути.

— Мілле. Мілле. Це важливо!

Міллат позіхав, чи то вважаючи промову маячнею, чи то просто не розуміючи, про що веде Гіфан. Він потрусив Айрі за рукав і спробував розрулити ситуацію:

— Айрі, Гіфан. Колись ми з ним були разом. Гіфан…

Гіфан підійшов і став коло Айрі, як дзвіниця:

— Приємно познайомитися, сестро. Мене звати Гіфан.

— Супер. Міллат.

— Айрі, стара, блін. Ну шо ти не можеш хоч секунду помовчати? — Він простягнув їй косячок. — Я пробую вкурити, шо він тут базарить, чи шо? Гіфан — пахан. Ти глянь на костюмчик… як у гангстера! — Міллат провів пальцем по Гіфановому лацкану, і Гіфан, супроти своїх нових правил, засвітився від задоволення. — Правда, Гіфане, братан, ти виглядаєш супер. Те шо треба.

— А йди!

— Ліпше, ніж ти ходив, ще коли ми разом зависали, скажи? У часи Кілбурна. Прикидуєш, коли ми пішли на Бредфорд і…

Гіфан пам’ятав. Він одразу набув свого попереднього вигляду набожної самопосвяти:

— Боюсь, я не пам’ятаю кілбурнських днів, брате. Я не відав, що чинив тоді. То була інша людина.

— Ну да, — дурнувато кліпнувши, сказав Міллат. — Єсно, шо інша.

Міллат добродушно щипнув Гіфана за плече, Гіфан натомість продовжував стояти незворушно, як стовп на воротах.

— Ну, то йде грьобана духовна війна — от уже дурдом нафіг! А щодо часу — то ми мусимо в цій чортовій країні залишити слід. Як там твою тусню називають?

— Я з Кілбурнської гілки Хранителів Вічного Ісламу, — гордо сказав Гіфан.

Айрі набрала повітря.

— Хранителі Вічного Ісламу, — повторив Міллат, вражений. — Оце так назвочка. Звучить як офігенне кунг-фу копс-в-зад.

Айрі зсунула брови:

— ХВІ?

— Ми усвідомлюємо, — урочисто сказав Гіфан, вказуючи на абревіатуру, дрібно вишиту під вогником, — що з акронімом у нас проблеми.

— Дещо є.

— Але назва ця належить Аллаху, і не нам її змінювати… Та повернемося до того, що я казав: Міллате, друже, ти б міг очолити Кріклвудську гілку…

— Мілл.

— Ти б міг бути тим, ким є я, замість того щоб перебувати в такому жахливому сум’ятті, замість бути залежним від наркотиків, які уряд спеціально імпортує, щоб підкорювати чорну й азійську спільноти, щоб применшувати нашу силу.

— Ага, — посумнів Міллат, затягуючись. — Я й справді не такий. А напевне, мав би бути таким.

— Мілл.

— Джонс, попустися. Я нафіг сперечаюся. Гіфан, старий, у яку ти зара школу ходиш?

Гіфан усміхнувся і похитав головою:

— Я вже вийшов із системи англійської освіти. Але моя освіта на цьому не закінчилася. Якщо дозволиш процитувати тобі Табрізі, гадіт номер 220: «Той, хто шукає знання, служить Господу, і коли той його покличе…»

— Мілл, — прошепотіла Айрі, оминаючи медвяний потік Гіфанової мови. — Мілл.

— Та бляха. Шо? Сорі, Гіфан, старий, хвилинку.

Айрі смачно затягнулася косячком і здала новину. Міллат зітхнув:

— Айрі, вони заходять з одного боку, а ми виходимо з іншого. Нічо такого не відбувається. Це нормальна справа. Всьо? А тепер іди собі пограйся із дітками. Тут серйозні справи.

— Приємно було познайомитися, Айрі, — сказав Гіфан, простягаючи руку і оглядаючи її з ніг до голови. — Якщо можна так сказати, це незвично — бачити жінку, що вдягається скромно і стрижеться коротко. ХВІ вважає, що ланка не повинна підкорятися вимогам західної сексуальності.

— Е-е, ага. Дякую.

Переповнена жалю до себе, майже скам’яніла, Айрі верталася назад крізь завісу диму і знову вступила в «Гоблінів і Горгон» Джошуа.

— Ей, ми тут граємося!

Айрі розвернулася, повна обурення:

— Ну і?

Друзі Джошуа — товстун, плямистий і