Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Гендлярі й шафари, підтримані паном полковником, заздалегідь пакували санні й фірні батови до весняних крам-ярмарків, бутники палили пеньки на вугілля, ткачі ткали полотно й сукно, шевці готували взуття — поршні й постоли, кравці одяг — кобеняки, киреї, свити, кунтуші, чумарки, кабардинки і кожухи та безліч жіночого вбрання і навіть очіпків.

Найбільше мороки було від переселенців, що попливли плавом звідусюд, як лиш спали морози, навіть із Гетьманщини, де через побори стало тяжко чи й неможливо жити. Висілки й присілки за їх рахунок стали чималими селищами, а містечка — містами, і те було доказом Сіркові, що його врядування краще за інших. Та він найбільше часу віддавав вишколам, фактично жив у сотнях, ревізував і інспектував їх і як полковник, і як візитатор, тішачись про себе добробутами, порядками і зменшенням квестій.

Сіркові успіхи зауважили не лише полкові поселенці, а й гетьман Брюх та навіть Ромодановський, а від них — Московський приказ і сам цар. Як спали морози, до полкового реґіменту притьмом прискакав спершу посланець від воєводи Ромодана, білгородський сотник Потап Чугуй із царською подякою за «всілякі промисли на аґарян» і грамотою та «жалуванням помістя в Чорнояр'ї з милостивим дозволом започаткувати на річці Ахтубі за царський кошт із осідлого та нового люду тамтейшого козацькі поселення і заборона під будівництво, череди, отари та табуни, під млини та власні промисли»... Слідом приїхав Брюхів ротмістр, натякнувши, що Сірко — небажана особа в Слобожанщині, бо вважає себе воєводою і «третім гетьманом», чим збурює людність до непокори гетьманові Брюхові, а відтак і цареві.

Обидва посланці, не змовляючись, нагадали, що цар чекає присяги Сірка і його полку на вірність, готовність до опису всіх мешканців Слобожанщини «для взимання податей» і «безварункового припинення прийому в полкові володіння збіглих ворохобників» навіть від Брюховецького, опріч правобічців і литвинів. Втікачі називалися не інакше як вори, розбійники, оглашенні юродиві, самозванці, єретики, яких єдина православна церква придала анафемі! Дід Харко, що був при тому присутнім, як війт гминний, показав дулю обом посланцям, вилаявши їх бісовими перекинцями!

— У вас тепер, на царський кшталт, усе, що не падає на коліна перед царем і боярами, матері його ковінька, іменується тими паплюжними словами, хоч би яким побожним та людяним було. Лепові душі ви, бісові личини й більш ніхто!..

Царські «пожалування» та Чугуєві нагадування про присягу, який і повертатися до свого патрона і реґіменту не бажав без Сіркового звідомлення і дяки цареві, змусили Сірка відписати воєводі.

«Я, пане воєводо, є людин суто ратний,— писав з гордістю Роман від імені батька Ромодановському і не згадавши царя.— У мене немає ні вмінь, ні бажань, ні часу тепер пічкатися з маєтностями, помістями і фільварками, бо у нас, січовиків-козаків, то нецнота велика; мені цілком доста врядового полкового утримку, і про наділи я не піклуюсь, бо вони мені ні до чого, а ще коли вони належать по праву ойротам. Наші нечисленні викітці нещодавно, як знаю, замешкали в Чорнояр'ї та Ахтубі на пустощах і тирлищах в біді і злигоднях по згоді ойротських громад як копачі і сторожі колодязів та криниць, а не як загарбники їхніх пастівників, отар, черед, табунів та іного добробуту. Вони там помагають тубільному людові, а я став би прийшлим консистентом-волостелином і адверсором, зобидчиком тайшів у їхній от чині. Скажу принагідно, що такі дії є неподобством за січовими поконами, вони збиточні і для царя, бо дискредитують його і приведуть до супротиву тамтешню людність. Додам, що не треба того і моїй родині, яка має своє обійстя, куплене мною у лавників-райців чесно набутим власним коштом. Отож, дякую, ваше достоїнство, за зичливість і, пробачте мені, за відмову».

Сірко не став говорити із гетьмановим посланцем, а воєводиному сказав, що тайші із-за адверсії Ромодановського втекли до кабарди, адиґів, карачаїв та черкесів і аж у Хвалинське замор'я до чорних калпаків.

— Мені, сотнику, радніше мати січову полкову синицю в руках, аніж воєводиного маєтного журавля в небі,— налякав він Чугуя відмовою,— хоч і полк мій ще нитками шитий, бо'ж зима була, як відаєш, і наші запорозькі регули я в ньому не впровадив належне.

З тим і відправив полковник гостей-вивідувачів, бо вже чекали прийому супліканти з Правобіччя та Поділля, з Ґути і Мерлі, а з Охтирського полку ціла депутація на чолі з полковником Матвієм Гвинтівкою. Та найзворушливішими були прихідці з Черкас.

— Я Артем Сябринець,— знявши козацько-гайдуцьку зношену шапку, доземно вклонився Сіркові з порога канцелярії найстарший сухорлявий ходець, уже геть сивий,— покійного твого, достойнику, вітчима Корнія Слимаченка побратим ще з-під Курокового, де він, пухом земля йому, порятував мене в бою, винісши із пекла напівживим. А це,— додав по паузі, вказавши на супутців,— мої громадські та міщанські компанійці,— вклонилися і вони Сіркові.

— Прошу проходити і сідати ось тут на скамниці,— розглядав полковник гостей.— Найпаче дякую вам, пане Артеме, за спомин мого покійного батька і уважно вас слухаю,— розбуджував господар мовчазність прихідців.— Що привело вас, черкаси, до мене? — підставив ближче до прийшлих груботесаного стільця-дзиґлик а Сірко, зготувавшись слухати.

— Нема життя, доблію, ні на Правобіччі, ні на Лівобіччі, а головне, не видно його і в будучині,— повів Сябринець неспішно мову, обнадіяний прийомом.— Облюбували ми сябринно аж коло Тору, Торця та Дінця нічийні землі для осідку, порішили громадою перебратися туди спершу частиною, але тепер утямили, що мешкати там хоч привільно нам, але небезпечно, бо ж ногаї будуть нас людоловити, а відтак громада просить твою милість вписати нас у свій компут і допомогти по змозі збройно та боронно, як своїй будучій сотні,— шморгнув носом Артем, дивлячись у підлогу.— То що скажеш на те, полковнику й отамане? — зглянувся він благально, пригладжуючи рідкого білого чуба.

— Та що скажу, черкаси! Там дійсно