Під Савур-могилою - Андрій Хімко
— Так-так, пане-брате,— підтакував у поміч побратимам Іван Чорнояр із Торця.— Припросини тебе — то щастя для слобожан, бо полк, вважай, уже є, його треба лише назвати і спаяти в одно, і не дай Бог, щоб його очолив якийсь Іванець Брюх, а не ти! Отож, наш приїзд на гостину сюди є проханням до тебе від усієї Слобожанщини.
Розмови і навіть суперечки з приводу ще не створеного полку перекинулися знову на Брюха і Дорошенка, на федерацію з Польщею та Литвою як найліпший рішенець, що змушує царя та бояр терпіти автономію в Слобожанщині і підданство Правобіччя султанові.
— Гряде визволення від фараона єгипетського! Кінчиться глум і насилля над людинами,— наставно піднімав протоієрей вказівця,— впаде кара Божа на державу царя, і поставить Бог на суд праведний тирана-упиряку царства темноти перед очеса робучого люду Творцевого! — ще довго звучало в Сірковій свідомості передбачення Буна...
Наступного дня, ніби зморившись, гості, одні ще як Сірко спав, інші пізніше, спішно полишили обійстя, а як він лише встиг помитися, двір, ніби попутно при контрольній перевірці консистенських дач, навідав сам воєвода Ритор Ромодановський у супроводі свого скриба-писаря Платона Небави і білгородського сотника Потала Чугуя. Завбачливо чи випадково відбулася та подія — Сірко не відав. У розмовах особливо активним і дійовим виявив себе Платон Небава, ще донедавна головний скриб київського полковника Василя Дворецького, за пошептом Явдохи, гейби виграний Ритором у Василя грою в карти. Мова Платона була суціль канцелярсько-писарська, переткана примовками і приповідками.
До застілля була маркітна балаканина, а за столом все перейшло на службові пригоди і нужди, поки й уміло звелося писарем з путівців і нетрів у потрібне русло. Воєвода, може б, ще хизувався, погладжуючи та розчісуючи пальцями пишну бороду, перед господинею Явдохою своєю парсуною, становиськом та родаками-попередниками, що кмітливо пішли у вірну службу царську, досягши боярства. Воєвода корчив би задоволено-очарівливе лице та сипав би дотепами цареві у вінш, але писар був таки небавливим, знав досконало повшехні обов'язки і зразу ж пішов наперекір патронові, створивши відповідну передумову для розв'язання мети приїзду.
Губилася вона, правда, в горілчаних і тютюнових смакуваннях, у розмовах довкола сукупних помежних ґрунтів, сяберних та пожитково-кревних володінь, у міських та цехових луках, між громадських царин, пасовиськ, цілинних і рольних нив, бортей. Втопала вона в плинних роках державців-маєтників: міщан, посполитих, козаків і службових людинів, яким, «у кревності найдучим», пан воєвода, «не чинячи перешкод і уповаючи на майбутні решпекти та майнові і оружні послуги, милостиво конфірмував права і привілеї поселень». І нарешті вигулькнула в полкових диспозиторствах Слобожанщини та між них у повелінні «високого московського двору і Приказу започаткувати полк, який постійно вимагають і волості та громади, і наскоки ногаїв, десь близько Мереф'янщини, на січовому утримку».
Сірко, що досі мовчав і слухав, не лише не став відмовлятися, як сподівалися присутні, від реґіментарства тим полком, а, спантеличивши всіх разом із господарями, виказав готовність Січі «привести до порядку подаровані царем січові землі і життя на них поспольства козацького і рольно-волосного». Січ ніби мала вже царські пільги на створення полку, права на непідлеглість воєводі навіть церкви, на передислокацію сотень чи й більших залог для промислів над ордою та ногаями, на домови з ойротами, башкортами, удмуртами, марійцями, мордвинами.
Присутнім відібрало мову, а пан Ритор повірив, що цар Олексій, обійшовши його, мав якийсь зв'язок із Січчю. Тож не перечив, а допомагав йому, сатаніючи в душі від образи й приниження. Він ненавидів козаків усім своїм єством, бо вони, хоч і захищали край від орди і ногаїв, не поважали не лише його яко властелина тут, а й самого царя-батюшку. Повірили в царське веління і писар та сотник, а все через дарунок царем Сіркові Мереф'янщини, не оговореної помежно і не погодженої з воєводою.
Тож «військове диспозиторство і посполите держання всіляких козацьких сотень і розмаїтих різних добр і вряджування на волостях, по обміркуванні-угоді двох сторін» було врешті «умоцовано і занотовано» Платоном Небавою і кінчалося «наданням пану полковникові Сіркові права організувати в менених містах і містечках, селищах і осідках суспільно-громадські, полкові, сотенні, козачі, війтівсько-бурмистрові і духівничі уряди, суди та інші реґульні інстанції, якщо він або Січ матимуть в тому надобу слушну».
Місцем розташування «главизни реґіменту мають бути річки: Уда, Лопань і Харків із усіма створеними самопливом сотнями і війтівствами в Білопіллі, Богодухові, Валках, Козачо-Лопані, Вовчанську, Золочеві, Ізюмі, Краснокуті, Лебедині, Миропіллі, Хотизі, Чугуєві, Мерефі, Куп'янсьху, Бурлуці, Добровіллі, Гадячі, Зінькові та де буде врядова потреба викітної поспільності для захисту краю і єдиної православної віри від аґарян і ляхів-адверсорів».
При тому хитромудрому респонсі ні полковник Сірко, ні воєвода Ромодановський з писарем та сотником не уточнювали багатьох питань, які могли виникнути в будучині. Сірко не відав про них, а воєвода та його підопічні, хоч і відали, промовчали, навіть раді, що буде на кого тепер перекладати вину перед царем і Приказом при можливих провалах своїх дій по охороні острожного покордоння.
— Заздалегідь схвалюю і поздоровляю,— заокруглювався Ромодановський.— Певен, наші і царської величності служиві стани стоять за вплив тут не Січі, а царський, без ворохобності берладників.— Гадаю, і присягу його царській величності складеш згодом в моєму Білгородському реґіменті-острові?! — опік він Сірка зненацька.
— Те ще, мосьпане воєводо, буде видно, бо без полку і урядів чого про те мовити? — остудив Сірко Ромодановського.
— Мій реґімент, як і я, до твоїх послуг, полковнику! Можеш так і цареві-батющі звітувати,— лишався воєвода впевненим, що Сірко вірний цареві.
