Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Підганяли Сіркове вирішення і часті приїзди боярських «сискних комісій», і він мусив, затримуючи їх в регіменті, попереджувати і ховати збіглих, не бажаючи входити в прю з ними чи накликати прихід царських військ у Слобожанщину. Його чільна присутність в краї лякала не лише воєводу Ромодановського, що безперестану писав супліки цареві, а й Трубецького та інших, а від них уже й царя, що теж говорило йому про можливу передачу полку. «Ні,— розв'язував Сірко петлю на шиї вирішенням,— служити милостивому із милостивих, великому із великих цареві-батюшці я не буду, а ще коли людолови гуляють, промишляючи над беззахисним людом».

З отим і виїхав одного ранку в Поріччя до Вовчанської сотні на огляд, запрошений війтом Силою Гранком і сотником Данилом Шукшею. По огляді чільці уточнювали порядки-реґули, намітили місця для крам-базару, для вправних тирлищ, оглядних і бекетних ям та гнізд, греблі та наплавного млина і іншого, найперш потрібного господарського військового обладунку. І війт, і сотник, та лавники раділи його порадам, але щось ніби приховували, як відчував Сірко за гостинним полудникуванням.

Та не встигли дополуднувати, як неждано прискакав у двір війта десяцький Мереф'янської сотні Остап Говдя. Він так поспішав, що кінь був у милі, і збудив своєю появою підозру на якесь нещастя.

— Що там сталося?!— тільки й встиг спитати Сірко.

— Біда, пане полковнику! Горе в нас. Лихо несказанне! — видихнув вершник.— Мій сотник, а ваш син Петро встрелений отруєною стрілою ординською в побоїщі! — бив, мов обухом, він Сірка.

— Як то вони дійшли аж до вас?! Де тепер Петро? Живий він? — пополотнів Сірко, звівшись на ноги.

— Ще живий, при пані Сірчисі вдома! Вони й послали мене.

Сірко не вірив почутому, бо вважав мереф'янських козаків вишколеними, обекеченими.

— Пан Ромодановський, кажуть, зняв козаків із лінії, і через неї вночі ушкали проскочили непоміченими. Пан Пелех, війт, велів переказати, аби-сьте ви хутко прибули в своє обійстя. Ординець зізнався, що людолови були кимось попереджені з Мерефи і дві доби перед нападом вичікували.

Сірко вже не слухав гінця, властиво, не чув його в горі. Він перехрестився, подячно вклонився застільцям і побрів до припнутого над жолобом Велеса.

— О госпиди! О прокляті! — стогнав він.— Поїхали, Остапе! — звів він Велеса свічкою і понісся з двору.

Остап Говдя, як не гнав коня, відставав від Сірка, аж поки той не спинився, очікуючи.

— Що з ордою, Остапе?

— Побили дощенту наша, Валківська, Зміївська та Торецька сотні. Дими наші з бекетів і дзвони в поміч стали, підняли люд на захист міста, поки прибули валківці і зміївці здвобіч, а як чамбул тікав, його спинила із засідки Торецька сотня під Трьома Байраками і Райгородком.

— Скачи, Остапе, назад у Харків, передай, щоб Роман їхав спіхом додому, обозному Федорові Ріпці та бунчужному Северинові Букші перекажи бути наказними полковниками, Архипові Раві — головним скрибом до мого повороту, а по тому вертай у Мерефу,— наказав Сірко Говді і понісся птахом.

Погода, якої вершник за клопотами й нікольствами, а тепер і за горем не помічав, була щедрою на тепло й дощі, на ясні дні та чарівні вечори й ночі. На сябринних, родових, совокупних та інших вспольних полях-царинах і рольних нивах панувало гаряче нікольство, і в путі Сіркові вдень і увечері кричали перепели: «Пора-жать! Пора-жать! Пора-жать!..» — «Нехристи! Вбили!!. Вби-ли!.. Вби-ли!..» — стугоніло Сіркові в скронях.

Як не спонукав харківський полковник невтомного Велеса, аж той, здавалося, летів, а свого сина, мереф'янського сотника Петра, він застав на руках онімілої дружини мертвим. Стояв ніби вкопаний, як чужий, із хреста знятий і, тупо дивлячись на мерця, не вірив. Були омивини, одівини, відправний уже в домовині-корсті, а Сірко все стояв мовчки у смертельно тяжкій, убивчій жалобі, як опричинений, дружина його Софія була такою ж, і, коди б не дочки, Роман, зять Пелех та Сабрі, то, вважай, хоронили б Петра чужі люди-побратими.

Лише коли справили дев'ятини, а потім сороковини, Сірко врешті заговорив ніби не своїм голосом. І заспішив, бо у погодженні із бурмистром-зятем Іваном Пелехом та райцями призначив сина Романа сотником Мерефи, улаштував побратимових Артемових синів: Арсена і Тимоша Нелюбів та Сабрових: Проця і Гриня Берладів — райцями, ливниками, підсудними і ратушними служками, а дочку Мариню, вдову по Іванові Сербину, благословив на нове заміжжя, вернувши її з малюком і новим зятем Петром у своє обійстя.

На Яворах, у млині, в саду взридно-тужливо і похоронно-схимно плакали ночами пугачі, плакали й скрипки, бубон і вигран циганів на честь покійника, як Сірко навідав їх та родину Гната Турлюна в обійсті додоса Гудима, уже геть сивого. А наступного дня, поцілувавши дружину, яка так і не прийшла до тями, виїхав ніби на тимчас із двору, нічого не взявши з собою в дорогу, і спершу підтюпцем, а потім скачем понісся від Артемівки не в Харківський полк, а на Січ, нікому не сказавши про те, так, ніби тікав сам від себе, аж Велес стогнав у леті...

І ота пов'язана зі смертю сина біда, що впала камінною брилою на нього, і незакінчена формація залишеного напризволяще полку, і перепелині заклики чи вистуки копит, і круті або пологі семипасмужні веселки на заході сонця, і щедрі роси вранішньої пори, і вітерці-леготи та маревні серпанки при леті коня — заспокоювали, розструнювали болючу напругу, заганяли її в тихозатишний застум, підказували Сіркові, що треба жити для подальшого, хоч і не гасили в його єстві жагу помстливої відплати людоловам, що вивершилась і стала в ньому над