Під Савур-могилою - Андрій Хімко
Генеральний підскарбій отією розсудливою мовою відкривав харківському полковникові таку цілину, про яку він досі і не здогадувався. Ракушко-Романовський знав те, що рідко хто знав, і бачив не так усе, як інші. Сірко, слухаючи, заздрив йому і дивувався, що той слугує Брюхові.
— Вишколюю пройдисвітство царя, патріарха, боярства та воєвод,— пояснив він Сіркові свою службу в Іванця.— Небачене воно по ницості і шахрайству! Зверни увагу, доблій достойнику і добродію, що в стосунках з Московією в наші дні повторилося те ж, що і в минулому. Пан Брюх також не домігся осідства не то що в Києві чи Переяславі, а навіть у Чигирині, який духовно усталився як козацько-гетьманське столичне місто. Брюха силоміць, хабарно, удаваними поступками та посулами боярства посадити під боком у маловідомий провінційний Глухів, применшивши, і принизивши, і водночас відірвавши Гетьманщину Брюха від Гетьманщини Хмеля, розділивши нас із Польщею заздалегідь навпіл! Зваж ще на одне: Московії, що й Польщі, як вода в пустелі подорожньому, потрібна наша некерованість, безлад на наших землях, зубожіння в нашому поспольстві, хаос поміж нами, а над усе — наша повна підлеглість їй! Для нас стало істиною і надовго, що чим більше щось не подобається у нас високим дворам наших сусідів, тим воно для нашого поспольства мусить бути святішим, необійднішим, насущнішим і важливішим до такої міри, що можна ним керуватися безпомилково в поведінці нашим чільцям і духівникам! — аж захлинався від палкості пан Роман.— У нас протилежні інтереси, отож і досягнення мають бути протилежні, як єдино вірні. Даруй мені за напучення, але вони приятельські. А ще гляди себе, бо маєш досить ворогів, як відаю достеменно. Вас, свідків і учасників нашого звитязства визвольного, все меншає й меншає,— потарабанив пальцями по столу Романовський і змовк в заклопоті й жалобі, ніби для спочинку.
Аж третього дня відпровадив Сірко генерального підскарбія Романа Ракушко-Романовського, який ніби лишався в нього, щоб умовити до присяги цареві. Сіркові не набрид він ні повчаннями, ні пророцтвами, яких так і не розкрив, щось таки відаючи. Охоронці відпровадили генерального аж до Глухова і щасливо вернулися, а Сірію не міг забути всього ним мовленого, вирішивши для себе послуговуватись, мов терезами, отими ознаками поведінки високих дворів у своїх діях.
«Такої гостроти й глибочіні ненависті під ляхами до круля не було ніколи ні в кого!» — зробив вислід для себе Сірко, помітивши вплив підскарбія і на сина Романа та інших, які засиджувались у розмовах із гостем у Сіркову відсутність. Синові Романові підскарбій хвалив батьків полк і порядки в ньому та кміт Сірка у поведінці з нахабним сольством, яке відбуло не солоно налиставшись. Та, врешті, і сольство, як помітив Сірко, мало зискливий вплив на людність, бо сотенні, війти та отамани, мов змовившись, навіть без його вказівок, спішно озброювались хто чим, жваво будували вози під вужаки, рили захисні канави чи насипали вали не лише довкола полкового реґіменту, а й навколо сотенних. Пожвавився і вишкіл молодиків йому на втіху, поповнилися компути сотень, ніби вони готувались до боїв...
Були тому причиною і переписи в Лівобіччі, які досягли й Січі. Невдоволення сіромної людності росло і в Слобожанщині, хоч датків там по перепису ще не брали. В Лівобіччі спротиви гетьманові Брюхові і його старшинам переросли в суцільну зупольність, повшехність вже не лише сіром, а й маєтників.
На Січі був ледь не збройно зігнаний і відтручений, як Брюхів і Якова Хитрого зглядця, недавній кошовий Йосип-Олекса Шкуро, що прибув із стрільцями з Дону, а слідом і воєвода Яків, і Григор Косага зі стрільцями мусили залишити Кодак і втекти на Лівобіччя, бо Січ їм пригрозила війною, а Йосипові-Олексі Шкуро — палочною карою, і врятувався він аж у брата в Чигирині.
В повідомленні про ці події писар Іван Курило від себе і кошового Рога-Ждана писав Сіркові, хвалячи його за захист бідного люду в Слобожанщині, що Брюхові Московські статті є «встид і ганьба Бозецна», бо «не буде Лівобіччя під Москвою й царем, і Брюх юж не диспозитор, а перекинчик карний, митрополит патріарший у Києві — пошесний хабарник і розстрига, царські алтини — фальшовані, а магдебурзьке право містам цар не давав з покону, то й відбирати не може, бо Січ піде із Доном і навіть з Ордою на царя війною».
«Не лише ми написали те цареві, а й гетьман Дорошенко посланням сповістив його, що Статей не визнає все Правобіччя, і він приєднується до нашого запорозького ультимату. А ще дізналися ми тут,— писав Курило,— що цар, заслав пана Захара Шейкевича до Сибіру за те, що той Велику Русію назвав у листі Московією, а вінценосця іменував без віча, непоштиво і обурно спротивившись Статтям. Нешпетно повівся і гетьман Петро, бо віддав Орді за послуги Белу, Лісовичі, Ковшувате, Звенигородку та ще села над Бугом».
«Оті Статті таки розбудили поневоленний край до дій і спротиву, і полк у Слобожанщині — вчасна потреба з усіх оглядів»,— вивершував для себе вислід Сірко.
За чутками, орда на річці Хоморі в Попонному та в Послуччі полюдоловила силу-силенну ясирників, попаливши оселі, і Дорошенко навіть посварився з ханом та післав супліку султанові, а польський сейм ніби прислав сольців до царя з пропозицією розділити Україну на дві Гетьманщини для зручнішого захисту краю русинського від Орди. Досі Сірко не сумнівався в домові круля й царя, тепер повірив, що і Польщі під загрозами султана, і Московії при ворохобствах потрібен мир між ними.
Обертаючись у слобожанському водовирі та в борисо-глібському між кумами та побратимами, в домашньому синівському та в мудрому підскарбієвому по комісії, Сірко що далі, то більше впевнювався, а тим паче після того, як отримав листа від кошового Курила про потребу в ньому у Запорогах, що йому, не дивлячись на успіхи в полку, настав час думати про власну незалежність, можливу лише в Січі. Виправдовували його задуми тридцять
