Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Та ото й біда та скрута наша, що аж у трьох. Тим, бач, те вподобалось, іншим — інше, а ще іншим — ще інше,— винувато зітхнув, значуще зглянувшись із товаришами, Артем Сябринець.— Даруй за відвертість, господарю доблій. Більшість, мене послухавши, воліє осісти на Сухому Торці, менше — обік, коло Тору, а ще якась частина із архіотцем Глібом Слов'яном на чолі — обабіч, коло Дінця,— приспинився, ніби для передиху, Артем.— Всі ті місцини — може, знаєш? — суміжні, а все ж і одрізні. Та ти,— помітив Сябринець задуму на лиці Сірка,— не піклуйся і не впадай в туск-тугу та не переймайся тим, бо ми узгодили, що сотенним, коли даси згоду, буде найбільше наше оселище на Сухому Торці, Черкаське, як водноголос ми нарекли його, уже частково будуючись там. Ох-ох-ох, є тих Черкаських та є повсюдно, то мислимо, хай і ще одне буде. Інше, підлегле сотенному нашому на Торі, ми поки що Тором звемо, а ще інше, у вершечку Дінця, звемо Слов'яновим, бо архіотець так велів його іменувати. Він, даруй, уже думає про монастир там і навіть, щоб його започаткувати, кошт якийсь має церковний.

— Отець Слов'ян бажає пам'ять по собі лишити,— докинув молодик, що досі, як і решта, мовчав.

— Хтось із вас вже там осадився?

— Аякже!.. Облюбували, кажу ж, ті місцини ще торік, а цієї весни вирішили в збірні, кому їхати започатковувати поселення, та відвели перших туди, а самі — сюди звідтам, щоб ти благословив нас компутово і захисно коли що а чи й допоміг, як є можність, збіжжям на посів та кіньми. Чутки такі є, що ти, добродію, те чиниш милостиво,— аж впивався допитливо в Сіркове обличчя очима з-під кошлатих брів Артем Сябринець.— Тебе, даруй, всі викітці «безбулавним гетьманом» прозвали.

По незручній мовчанці розговорилися невимушено про всю Україну і про оборонну сотню та виборності, про консистентські дачі майбутніх осідків через два роки. Давши згоду на сотню, Сірко вже називав Сябринця наказним війтом до виборної башлівки, а інших — радцями та отаманами...

Зі слів пришельців Сірко дізнався і про те, що донський козак Степан Разя зі збіглими вийшов ватагою сіром-донців у похід на Терек чи Хвалинь промишляти, і про те, що гетьман Петро вже осів реґіментом у Чигирині й розіслав універсали із гаслом-закликом до всіх русинів повсюдно передатися йому для об'єднання в одну державу на рідній землі під його штандартом та берлом-булавою, щоб вирішити купно, чи бути під султаном у незалежі, а чи під крулем у федерації з Польщею і Литвою.

— Гетьман Петро, як думаємо,— сказав Сябринець,— багне витіснити геть ослабілих ляхів із краю і не пустити Порти, знову заклопотаної війною з Венецією. За спай із султаном тримається чимало старшин ажень і в Лівобіччі, хоч і дивне те, а переяславський полковник Данило Ярмоленко, як і ти ото, відмовився від Брюхових пожалувань і від царського боярства, по-козацьки заявивши новому воєводі Вердеському, що те є нецнотним для чільця в Гетьманщині.

— Ви ще, діду Артеме, не повіли про Носівське урочище,— пробубнив другий ходак, Влас, з родимкою на лівій щоці,— куди припливли турецькі галери, побиті в пух і прах козаками, та про взяття там трьох яничарів новим кошовим Іваном Рогом-Жданом, бо решту вибили до одного.

— Січ тепер, чули,— продовжив Артем Сябринець,— готується, чи, мо', вже й врихтувалася, щоб вийти з тисячним туменом ойротів у Перекопський похід на звільнення ясирців,— глянув він невдоволено на Власа, рудого і в пшоняному ластовинні молодика.

— І про Брюха не кажете,— не звертав на старого уваги Влас,— а той їздив до Москви з великим супроводом-сольством просити в царя права на суди торгових та служивих царських людинів і служців-пройдисвітів;

— Був собі бай, зніс копу яй: всім по яйцеві, а тобі, Власе, бездомну і балухатий балайле, зносок,— невдоволено подивився Артем Сябринець на свого компанійця.— Чия б говорила, а твоя б мовчала,— докорив він Власові, аж той зашарівся на опшоненому лиці.— Кажуть ще,— додав старий згодом, перегнівавшись,— що Брюх, відпровадивши жону в Мотрин монастир, сам одружився з москалькою-бояришнею і сина заручив, а взамін за отаку ласку до нього підписав якість статті Московські, а по тих статтях і в Кодаці тепер буде залога московська з воєводою, а не те що в різних містах лівобічних.

Сірко чув уже про одруження Іванця і не йняв тому віри, а тепер повірив і пригадав навіть ім'я доньки Федора Шереметєва, племінниці голови московських стрільців Івана Єлагіна і родички голови Приказу Долгорукова — Одарка Шеремет-Ісканська.

— Московські статті? В Кодаці воєвода? — спохопився він.— В цьому, діду, щось є, думаєте, певне?

— Гадаємо, добродію, нема, бо козаки оце тепер вигнали Косагу, який прибув зі стрільцями до Січі, так що він ледве втік на Лівобіччя.

Пригостивши ходаків обідом і умоцувавши з ними сотенні, війтівські і церковні реґули-порядки на викітчині, найпаче про школи при церкві і бекети при сотні та про охоронні варти, Сірко їм трохи допоміг власним коштом, порадами, збіжжям, десятком коней і послав навіть сотника Вакулу Квітку на Торець із валкою на велике задоволення ходаків і особливо Артема Сябринця.

Лишившись на самоті, замислився і що довше думав, то більше турбувався не стільки вже Правобіччям, як Лівобіччям, бо Січ і Дорошенко, як був певен, дають собі раду, а ось Брюх перейшов через край.

Події змусили полковника забути про черкасців, хоч сув'язь із ними і продовжувалася. Лівобіччя повнилося переписчиками людності й статків, чого не знали досі люди, і збирачами «даточних зисків» у царську ґамзу. Те досягло й Слобожанщини та навіть Харкова, тепер уже містечка з двома сотнями...