Під Савур-могилою - Андрій Хімко

Прибивалися до пана полковника харківського і супліканти зі скаргами на сотників, отаманів, війтів, бурмистрів та суддів, особливо із давніших тут сіл і містечок, і не лише чоловіки, а й козачки: жінки, дівчата-покритки, вдови, зобиджені черниці, шинкарки та інші. Було з ними роботи не лише полковникові та його джурі й писареві, а й полковому судді, Харковому синові Потапові, та його братові Остапові, ґминному лавникові і навіть Галонові, полковому бунчужному. Сини Харка і він сам були неоціненними підпомічниками полковниковими. В полковому компуті вони числилися по-давньому, як Квітки...

Сіркове врядування було вдалим: козацькі компути росли, повнячись молодиками, а громади-общини переймалися січовими порядками і устроями. Уже взимі налагодилися крам-базари, навіть селітра, поташ, поковки і рукомесні вироби батовами везлися у всі кінці України, а найпаче в Запороги й московські землі. Царсько-боярська Московія змушена була накладати неймовірно високі мита на ввіз горілчаних виробів, зменшуючи їх лише при ввозі поташу й селітри з ними.

Непідкупно чесний, суворий, мовчазний полковник, грізний до мордирців та хапуг і милостивий до простолюдинів, безкорисливий реґіментар, Сірко став невбарі справжнім воєводою. До Різдва на полковій волості все було покозачене, про що неоднораз писав із обуром і оганьбленням цареві воєвода Ромодановський, а гетьман Брюховецький, ставши боярином по одруженні з бояришнею, доносив цареві, що його підлеглі посполити «ісходять до Сірка, пишуть йому супліки з вимогами, щоб він, берладник, покарав мене, гетьмана, за козацьким поконом за ошуканства, насильства і всілякі злодійства на користь бояр і воєвод».

Сірко, як правило, бував лише на судах, що кінчалися «секвестрами смертними» чи «квестіями палочними», бо на інші в нього бракувало часу. В полковому суді стали масовими осуди перелюбців, злодіяк, нешпетників, перебіжців із царських земель і прохачів до полковника перебрати їх під свою руку як помежників. Полкова актова хата і буцигарня-яма в реґіментному обійсті були завантажені виясненням і охороною шпетних здрайців, рабовачів, нецнотників, нестатечників, які «за козацьким поконом» каралися навіть смертю чи палицями, або гривно, талярно, мандатно, в'язнено-упереджально, відробно, примирливо-простливо і єднаншинно-бенкетно для сторін і суду.

Головною причиною всіляких злочинів було, в першу чергу, зубожіння рідного люду, а найпаче обезкорінення його викітством. Тому полковник Сірко розгорнув поміч людові через улаштовані общинні хати у війтівствах, які утримувались чоповим, винним, горілчаним, мостовщинним та перевізним датками, що вже по Різдву дало неабиякий перепочинок судам і звільнило буцигарні. З того раційного запобігу авторитет-«решпект» полковника був значно більшим від гетьманських, і Сірко міг більше уваги надавати вишколу козацтва, найпаче молодиків, шпихтірам і сирітським родинам, які, окрім тминних утримків, отримували тепер поміч від церков і регіменту.

Була узгоджена Сірком і реєстрація церквами новонароджених безбатченків під материними прізвищами та їх неосуд з вівтарів, що сатанило і самого патріарха, і його прибічників, бо на те давав згоду Київський митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський. Гмина, волость, сполеченство полку радувались, коли в когось народжувалися діти, а полкова і церковна ґамза стали вписувати їх в постійний помічний утримок, спраляючи свято народження. Ввів Сірко в сотнях і військові вишколи дівчат та жінок, на яких ті навчалися стріляти з лука, їздити верхи на конях, перетинати путівці орді шнурами при бекетних алярмах і димах.

Зима того року була малосніжною. Дід Харко, викінчивши полкову хату, буцигарню та канцелярію і обгородивши обійстя, полковникове мешкання не опоряджував до весни, бо Сірко і його писар Роман та джура Архип жили у Вустини, яка стала і куховаркою, і прачкою реґіментарів, завжди вриохаєна, спокійна, мовчазна та чемна, навіть богомільна, чим поволі заслужила повагу полковника та його служивих. Романа й Архипа вона чарувала працьовитістю, а «льокатора» Сірка ще й відданістю дітям, які щодня ішли до дяківки і вертали рум'яні, обраділі, почастовані общинним обідом.

— Не пущениця я, мосьпане добродію, хоч діти в мене й любодейщичні,— сказала вона якось Сіркові і його службі по вечері.— Ще тато говорили, як була півдівкою: «Як я згину, наплодіть синів, дочки,— нас було чотири,— хоч би й байстрюків, здорових та дужих». Оте ж веліли і матір мені та сестрам: «Не ходити ж вам до смерті дівуючи, я онуків хочу та багну ваших бачити». Отож, я по вподобі та потребі і виконую батьківські заповіти і маю а того, мосьпане, не гризоти, а радості. А ще тепер, як отримую поміч общинну. Та й чи ж одна я така тепер, мосьпане добродію?! Ти, мосьпане, краще скажи, що воно буде, бо, чула, якийся гебрей Саббатая Цеві, чи що, сповіщає церкви про спасне пришестя Христове? — спантеличила вона присутніх, а найпаче Сірка питанням.

— А ти ж де те чула?

— В церкві якось тітки шепталися.

— А пан отець Лука що каже?

— Каже, що те єзуїти-пілати та підсильці ширять для неспокою людського!

— Істину рече екзарх Лука, Вустино,— зрадів Сірко.

— Та й війт Харко те саме стверджує, але прочанки, що вернулися аж із Арзамаса, чули від самої ігумені Олени, що той Саббатай Цеві таки каже правду. Потвердили слова ігумені й попи, даруйте, в нас так дражнять панотців, по дорозі прочан додому,— сумнівалася Вустина.

— Може, Вустино, і ті правду кажуть, і ці не брешуть. Те пришестя буде не для нас, а для них, щоб судити супостатів-нападців, а не захисників бідного люду,— втішав Сірко сина Романа, джуру і господиню, аж та перехрестила себе й дітей...

Роботи Сіркові, його старшинам всіх станів, владцям та скрибам і рядовому козацтву та поспольству, найпаче після повсюдних виборів і перевиборів Різдвяної башлівки, було невпрогорт, а з наближенням весни — і поготів. Та були й результати подиву гідні на всьому полковому обширі: курені сотенні, обійстя