Під Савур-могилою - Андрій Хімко

— Буду вдячний вам дуже,— відказав Сірко, пригадавши, як учора Карпо Мінай іменував воєводу «стражем дрімучого царства і дикого мракобісся».— «Нужда і закони міняє», достойний, то, певно, змінить і мене з часом чи, може, й вас. Багато важитиме,— натякнув Сірко,— і те, яка буде ваша поміч збройним начинням,— згадав він слова Чорногорця: «воєвода, як треба йому, Богом влізе в душу, а в ній сатаною обернеться».

Угода двох сторін у наладженій димом від люльок та свічок світлиці Дзиковських-Диких скінчилася ледь не під ранок випитими братанницями, віватами — зоднобіч, цареві, здругобіч — Сіркові.

Наступного дня по обіді воєвода зі своїм супроводом попрямували до Білгородського острога, а вже під вечір, наговорившись із господарями, виїхав і Сірко із джурою Архипом Равою до Артемівки.

До переправи через Дон вершники на випочілих конях мчали скачем-чвалом, а як переправились поромцем і повернули на Острозьк до Андрія Боби, перейшли на клус і, хоч путь здавалася недалекою, таки запізнилися.

Чомусь не йшов із думки воєвода Ромодан.

«Які ж то темні закутки буття людського! Цей не лише Іванця Брюха заткне за шабельтас, а й самого царя та його поплічників,— подумав Сірко і згадав, як воєвода пив за здоров'я новородженого вінценосного царевича Івана П'ятого, мабуть дійсно радіючі та живучи тим.— Не буду тобі, тумо і перекинцю, звітувати, не буду і умоцовувати-узгоджувати своїх дійств, не діждеш і присяги від мене»,— говорив собі подумки, врешті завертаючи у двір сотника Боби, залитий осяйно-світлим вечором...

Ще в Борисоглібську Сірко зачав жити майбутнім полком. Він уже бачив його приналежців: козаків і посполитих, рольників, і рукомесників, шафарів і духівників між іншим різнолюдом, але бачив і затії воєводи Ромодана, а властиво — самого царя та оте конечне: хто кого осилить, коли понайдить. У вухах ще стояли остережливі настанови кумів і слова протоієрея та сотників. Та найбільше вразило сказане Бобою в Острогозьку при вечері.

«Гандж, отамане, і вада насильства в бояр і воєвод, як пересвідчився тут, протягом століть всотувалися в них і перейшли у звичай і натуру. Вони не викликають у них гризот сумління, бо стали знаком унормованої совісті, тоді як наша унормована совість — схильність до волі і незалежності. Сам посуди, чи можемо сподіватися на якусь сув'язь із ними? Одне з двох: або мусимо зіткнутися колись, або стати людьми підневільними».

Близячись до свого регіменту, Сірко не міг належно переварити всього почутого, воно в ньому грало брагою, геть заступаючи і родину, і радість Софії з того, що «муж нарешті буде вдома, Петро тепер сотник Мерефи, а Роман — сотенний скриб і канцелярист при братові». Грало брагою, бо і в Мерефі врядці, а найпаче сини, повторяли ті ж перестороги щодо бояр і царя, і ігнорувати того він не міг.

За короткий час в Сіркові стільки всього накопичилося, що віз його тепер, як непосильний тягар, хоч і тішився, що під нього підставлять плечі тепер і сини — виховані, стримані, вишколені і на диво та радість вродливі. Подобалося йому і їхнє бачення зображень та певностей у собі, бо коли сказав, що він «про те далеке й чуже не хоче знати», одержав пряму відповідь: «То не перевага ваша, тату, а великий недолік. Цар і бояри — гірші за круля і магнатів. Ті визискували нас, а ці переінакшують в нас, крім того, натуру, совість, цноти, уподобання, святенність, як хлопські і забобонні. А чого варті їхні огидно-брудні матірні вульгари, а ставлення власного над громадсько-посполитим?!»

Губився, не знав, що відповісти їм, бо дзьобали, ба навіть били навідліг, не жартома звинувачуючи його поряд із іншими чільцями.

«Суцільні крадіжки, ошуканство, хабарництво, пияцтво, душогубство звичаєм стали,— товкмачив Петро при зятеві Іванові Пелехові, що гостив.— Позиченого не віддають, мір у датках не знають. Чого, думаєте, ойроти пішли світ за очі до начхугів і ґалґаїв, адиґів і кабарди, карачаїв, черкесів і аж чорнокалпаків? Все через ті ж вади унормованої безсовісності».

«І Базар-тайша, і Бакча-тайша,— докидав Роман,— знають вас, тату, як батира, джигіта, ґерцера і людина, а бояр пройдисвітами взивають, плюючи при згадці в огиді».

«Святі отці і ті,— встрявав Іван Пелех своякам-шваґрам у поміч,— неслівні й гріховні, а величають же себе праведно-божими одновірцями!»

Сини осуджували його і за ставлення до Виґовського, Гадяцькі домови якого були «найліпшим рятунком після глупства підлюблінського і підзамостського», а він не допоміг їх належно скріпити. Петро аж блід від палкості, згадавши Остапа Дашкевича, Дмитра Байду-Вишневецького, Кумейки та Боровицю, Отир, Бужин та Гаражин, нагадавши обвинувачувально про ограблення Сомка та Золотаренка, їхніх прихильників — Василя, Ілька та Андрія Виґовських, що на старості не в Трахтемировім шпихтірі на зогрівку, а в Сибіру із сотнями сотень іних мешкають. «По якому праву те чиниться?» — чув Сірко питання сина.

Оті свої й чужі регули, респонси та нацькови, про які Сірко на Січі менш за все думав, були додатковим тягарем, що змушував замислюватись і насторожував, бо в Січі своїх і чужих не існувало, а у Слобожанщині вони стояли на першому місці необійдно.

Сірко попросив Романа поїхати з ним за полкового писаря до Харка в сотню, бо надавав переконанням синів і зятя Пелеха, по докорах їхніх, неабияку перевагу над іншими, хоч і не виказував того. Роман їхав радо, хоч і був задуманий і мовчазний. Його румак, подарований ще Собеським, як і одяг, виглядав виклично, позірно і заздрісно...

— Я і є той Харко, пане отамане Сірку, якщо не помиляюся,— зустрів їх у дворі згорблений дідок із геть сивими пишними вусами, в широких полотняних штанях, з чималим мідним хрестиком на гайтані, у чистій, напрочуд білій сорочці, озаполоченій на комірці і рукавах муравинковою вишивкою,— Старший син Вакула сотникує, а я, називається, війтую в селищі, і то, мосьпане, не зі справувань належачих та