Вальс на прощання - Мілан Кундера

Ружена подумала, що нехай батько балакає собі, а вона тим часом обере сукню.

І відчинила шафу.

— Цікаво, і що ж ви вмієте робити… — сказала вона.

— Багато чого. Це містечко — міжнародний курорт мінеральних вод, крихітко моя. А на що воно схоже! Дітлахи гасають по газонах.

— То й що? — запитала Ружена, перебираючи сукні. Жодна їй не подобалася.

— І якби ж то тільки дітлахи, а тут іще й псів повнісінько! Міська рада вже давно видала постанову, щоб собак виводили на прогулянку на повідках і в намордниках. Але цього ніхто не дотримується. Кожен робить, як йому закортить. Поглянь лишень, що коїться в міському парку!

Ружена дістала сукню й почала перебиратися, сховавшись за прочиненими дверцятами шафи.

—. Вони скрізь дзюрять. Навіть у пісок на дитячих майданчиках! Уяви собі, що дитина впустить у пісок намащений кусник хліба! І ми ще дивуємося, звідки ті болячки беруться! Та он поглянь, — підійшовши до вікна, сказав батько. — Ось простісінько зараз гуляє собі по волі четверо псів.

Ружена вийшла з-за дверцят і глянула в люстро. Та в неї було невелике дзеркало, тож розгледіти вона могла себе тільки по пояс.

— Бачу, тебе це геть не цікавить! — сказав батько.

— Та чого ж, цікавить, — мовила Ружена, відходячи від люстра навшпиньки, щоб подивитися, який вигляд мають у цій сукні її ноги. — Не гнівайся, у мене побачення, то я поспішаю.

— Мені подобаються лише сторожові та мисливські пси, — провадив батько. — Та я не розумію людей, що тримають псів у своїх помешканнях. Мабуть, незабаром жінки перестануть народжувати дітей і возитимуть у візочках цуценят!

Ружені не сподобалося те, що вона побачила в дзеркалі. Обернулася до шафи і заходилася шукати там кращу сукню.

— Ми ухвалили, що люди можуть тримати в себе вдома псів лише зі згоди всіх мешканців дому на спільних зборах. Крім того, ми збільшили податок на собак.

— Бачу, ти переймаєшся серйозними справами, — сказала Ружена, зрадівши, що не живе більше з батьками.

Батько змалку набрид їй своїми повчаннями і вказівками. Вона мріяла жити в світі, де люди розмовляли б іншою мовою.

— Нема чого кепкувати з мене. Пси — це серйозна проблема, і не лише я так гадаю, такої ж думки і найвищі політики. Еге, забули в тебе спитатися, що серйозне, а що ні. Ти, звісно ж, скажеш, що найголовніше на світі — це сукні, — сказав батько, побачивши, що вона знову сховалася за дверцятами і знову перевдягається.

— Авжеж, найголовніше — це мої сукні, а не пси, — відказала вона і знову навшпиньки підійшла до дзеркала.

Та й цього разу їй не сподобалося те, що вона в нім побачила. Це невдоволення собою помалу переросло в зухвалість: вона роздратовано подумала, що нехай той сурмач приймає її такою, якою вона є, навіть у цій дешевій сукенці, й від цієї думки відчула якесь чудернацьке задоволення.

— Це питання гігієни, — сказав батько. — Не буде чисто в Наших містах, поки пси залишатимуть на вулицях своє лайно. І це моральне питання. Неприпустимо, щоб люди тримали псів у квартирах, призначених для людей.

Сталося те, чого Ружена і не передбачала: її непокірливість непомітно і загадково поєдналася з батьковим обуренням. Вона вже не почувала до нього тієї гострої відрази, яку він викликав нещодавно; навпаки, у його гнівних словах дівчина черпала енергію.

— У нас ніколи не було пса в хаті, й ми спокійнісінько жили собі без нього, — сказав батько.

Вона знай дивилася в дзеркало і відчувала, що вагітність дає їй неабияку перевагу. Гарною вона вважає себе чи ні, сурмач все ж таки приїхав, щоб побачитися з нею, й люб’язно запросив до кав’ярні. Втім (вона зиркнула на годинник), він уже на неї чекав.

— Але ми наведемо порядок, дитино моя, ось побачиш! — усміхнувшись, сказав батько, і цього разу вона відреагувала м’якше, майже з усмішкою.

— Приємно чути це, тату. Але мені час йти.

— Мені теж. Навчання ось-ось розпочнуться.

Вони разом вийшли з будинку імені Карла Маркса і попрощалися. Ружена помалу попрямувала до кав’ярні.

8

Кліма ніколи не міг увійти в свій образ відомого артиста, який весь час їздить з гастролями, а коли мав особисті проблеми, сприймав той образ як тягар і навіть ґандж. Коли він увійшов із Руженою до винарні й навпроти роздягальні побачив на стіні афішу, яка лишилася від його останнього концерту, а на ній своє величезне фото, йому стало ніяково. Він запровадив дівчину до зали, а сам несамохіть намагався вгадати, хто з відвідувачів його упізнає. Він боявся очей, гадав, що за ним стежать звідусіль, вимагаючи від нього певного виразу обличчя і певної поведінки. Відчув, що на ньому вже зупинилося декілька зацікавлених поглядів. Він спробував не звертати на них уваги і попрямував до столика в кінці зали, що стояв коло великого вікна, з якого видно було зелене листя дерев у міському парку.

Коли вони посідали, він усміхнувся Ружені, погладив її по руці і сказав, що сукня їй личить. Вона скромно заперечила, та він наполягав, і кілька хвилин торочив щось про те, яка вона чарівна.

Казав, що дивується з її краси. Мовляв, думав про неї два місяці, але художні зусилля його пам’яті витворили далекий від дійсності образ. Сказав, що хоч він, палаючи від бажання, й уявляв її собі часто, та реальна зовнішність перевершила його сподівання.

Ружена сказала, що сурмач не давався знати цілі два місяці, то вона гадала собі, що він і не думав про неї.

На це зауваження він уже старанно підготував відповідь. Втомлено махнув рукою й сказав, що вона уявити собі не може, які гіркі були ті два місяці для нього. Ружена запитала, що сталося, але сурмач не хотів удаватися в подробиці. Тільки сказав, що постраждав од великої невдячності і раптово опинився сам на білому світі, без друзів, без нікого.

Він трохи боявся, що Ружена почне детально розпитувати про його клопоти, бо ризикував заплутатись у брехні. Та дарма він того остерігався. Звісно, Ружена з великим інтересом дізналася, що в нього був нелегкий період у житті, й охоче прийняла те виправдання за два місяці мовчання. Проте що там у нього скоїлося насправді, їй було геть байдуже.

У тому двомісячному періоді цікавив її лише його смуток.

— Я довго думала про тебе і була б рада, якби зуміла тобі допомогти.

— Мені все так остогидло, що я вже й людей став боятися. Сумний друг — поганий друг.