Вальс на прощання - Мілан Кундера
Мало було приємного в тому, що народилася вона в містечку, куди щороку приїздить десять тисяч жінок, а молодих чоловіків майже не буває; уже в п’ятнадцять років дівчина тут здатна передбачити всі еротичні можливості, які випадуть їй у житті, якщо вона не змінить місця проживання.
А як поміняти те місце? Лікувальний заклад, у якому вона працювала, неохоче розлучався зі своїм персоналом, а Руженині батьки гаряче протестували, коли вона заводила річ про переїзд.
Ні, ця дівчина, хоч і силкувалася старанно виконувати свої обов’язки, але ніколи не почувала до пацієнток любові. На те були три причини.
Заздрощі. Ті жінки приїздили сюди, покинувши своїх чоловіків, коханців, цілий світ, що, як вона собі гадала, просто-таки ряснів недоступними їй можливостями, хоча в неї були пружніші перса, довші ноги і досконаліші риси обличчя.
Крім заздрощів, було й нетерпіння. Жінки приїздили сюди зі своїми далекими долями, а в неї ніякої долі не було, ні торік не було, ні тепер; її жахала думка про те, що роки її в цьому містечку спливають без жодних подій і, попри свою молодість, думала весь час про те, що життя мине, а вона так і це почне жити.
І третя причина. Вона почувала інстинктивну відразу до цього збіговиська, що знецінювало вартість жінки як індивіда. Її оточувала сумна інфляція жіночих персів, поміж якими навіть її прегарні груди втрачали свою привабу.
Вона без усмішки огорнула останню з трьох паній, аж її худорлява колега зазирнула до зали і гукнула:
— Ружено, до телефону!
Це прозвучало так урочисто, що вона відразу ж утямила, хто дзвонив. Зашарівшись, хутенько пройшла за комірки, взяла слухавку і сказала своє ім’я.
Кліма теж назвався й запитав, коли в неї буде час побачитися з ним.
— Я закінчую роботу о третій пополудні. Можна зустрітися о четвертій.
Потім потрібно було визначити місце для побачення. Ружена запропонувала велику кав’ярню, що працювала весь день. Худорлява, яка стояла поруч і не зводила очей з її вуст, схвально кивнула. Сурмач відказав, що волів би побачитися з нею в такому місці, де вони були б самі, й запропонував поїхати десь за межі курорту.
— Оцього не треба. Куди це ми ще поїдемо! — відтяла Ружена.
— Усамітнимося.
— Якщо ти соромишся мене, то не треба було приїздити, — сказала Ружена, і її колега кивнула.
— Та не те я хотів сказати, — мовив Кліма. — Чекатиму на тебе о четвертій коло винарні.
— Чудово, — сказала худорлява, коли Ружена поклала слухавку. — Він хотів зустрітися з тобою потайки, а треба зробити так, щоб вас побачило якомога більше людей.
Ружена була й так схвильована, а майбутнє побачення ще дужче збурило її. Не могла вона уявити собі Кліму. Який він на вигляд, яка у нього усмішка, як тримається? Від тієї однісінької зустрічі у неї лишився невиразний спомин. Колеги тоді засипали її запитаннями про сурмача: який він, що казав, як виглядав, коли роздягнувся, як він кохався… Та вона нічого не могла сказати, тільки повторювала, що це було як сон.
І то була не заяложена фраза. Чоловік, що з ним вона пробула дві години в ліжку, спустився до неї з афіш. На якийсь час його світлина прибрала тривимірної реальності, тепла і ваги, а потім знову стала безбарвним і безтілесним образом, розтиражованим тисячами примірників, і від того ще абстрактнішим і нереальнішим.
І саме тому, що він так хутко втік від неї, знову обернувшись на графічний знак, у неї збереглося прикре враження його досконалості. Вона не могла згадати жодної подробиці, що принизила б його і наблизила. Коли він був далеко, її переповнювала войовнича енергія, але тепер, коли вона відчула його присутність, відвага покинула її.
— Тримайся, — сказала їй худорлява. — Я вболіватиму за тебе.
6
Коли Кліма розповів про свою балачку з Руженою, Бертлеф узяв його попід руку і попровадив у дім імені Карла Маркса, де мешкав і мав кабінет лікар Шкрета. У приймальні вже сиділо кілька жінок, але Бертлеф, не вагаючись, чотири рази гупнув кулаком у двері кабінету. За мить вони відчинилися, і звідти виглянув високий чолов’яга у білому халаті й в окулярах на довгому носі.
«Зачекайте хвилинку, будь ласка», — сказав він жінкам у приймальні й попровадив чоловіків у коридор, а відтіля й до свого помешкання, що містилося на горішньому поверсі.
— Як ся маєте, маестро? — спитав він сурмача, коли вони посідали втрьох. — Коли ми почуємо ваш новий концерт?
— Ніколи, — відказав Кліма, — бо на цьому курорті мене спіткала халепа.
Бертлеф пояснив, що за халепа спіткала сурмача, і Кліма додав:
— Я прийшов попросити у вас допомоги. Спершу я хотів би знати, чи вона справді вагітна. Може, це лише затримка. Або ж вона дурненьку клеїть. У мене якось таке було. І теж із білявкою.
— З білявками взагалі краще діла не мати, — сказав Шкрета.
— Атож, — підтвердив Кліма, — білявки — це моя згуба. Пане лікарю, це був жах якийсь. Я змусив, щоб вона пройшла медичне обстеження. Але на початку не можна з певністю сказати, вагітна жінка чи ні. Тоді я звелів, щоб вона відбула тест на мишах. Мишам упорскують сечу вагітної, і якщо у мишей набрякають яєчники…
— …то жінка вагітна, — завершив Шкрета.
— Вона взяла свою ранкову сечу у флаконі, я її супроводжував, аж раптом вона впустила той флакон на тротуар коло поліклініки. Я кинувся на ті друзки, щоб зібрати бодай кілька крапель! Якби ви побачили мене тоді, то подумали б, що вона впустила Святий Грааль. Вона це навмисне вчинила, тобто розбила флакон, бо знала, що не вагітна, і хотіла, щоб я страждав якомога довше.
— Типова поведінка білявки, — нітрохи не здивувавшись, сказав Шкрета.
— Ви гадаєте, між білявками і чорнявками є різниця? — поспитався Бертлеф, який трохи сумнівався у лікаревій обізнаності.
— Кажу вам! — вигукнув Шкрета. — Біляве
