Вальс на прощання - Мілан Кундера

— Не перепрошуйте, друже мій! Ви подарували мені величезну радість, бо зазвичай уранці мене ніхто не відвідує.

Він потиснув Клімі долоню і вів далі:

— У цій країні люди не цінують ранкової пори. Вони раптово прокидаються від дзеленчання будильника, що уриває їхній сон, наче удар обухом, і відразу ж поринають у сумну метушню. І от скажіть мені, що то за день буде, як він розпочався з отакого ґвалтовного акту? Що станеться з людьми, які за допомогою будильника щоранку дістають електричний шок? Вони звикають до щоденного насильства і щодня втрачають уміння здобувати втіху. Повірте мені, людський темперамент формується вранці.

Бертлеф делікатно обняв Кліму за плечі й, посадивши у фотель, сказав:

— Ох, я так люблю цю ранкову пору неробства, якою, наче ото містком зі статуями, помалу переходжу з ночі у день, зі сну до пробудженого життя. Це та пора доби, коли я такий вдячний буваю за щонайменше диво, за раптову зустріч, яка переконує мене в тому, що нічні марення збуваються й що поміж подіями вві сні й подіями наяву немає неподоланної прірви.

Сурмач дивився на Бертлефа, який походжав кімнатою, пригладжуючи долонею шпакуватого чуба, і думав про те, що в його дзвінкому голосі вчувається незнищенний американський акцент, а в мові — зворушлива старосвітчина, яка легко пояснювалася тим, що Бертлеф ніколи не жив на батьківщині, а рідну мову чув тільки в колі родини.

— І ніхто, друже мій, — пояснював він, з довірливою усмішкою нахилившись до Кліми, — ніхто не може зрозуміти мене в цьому курортному містечку. Навіть медсестри, що загалом прихильні до мене, неприязно суплять брови, коли я запрошую їх збути зі мною декілька приємних хвилин за сніданком, тож я мушу відкладати побачення на вечір, коли вже трохи й утомлююся.

Потім він підійшов до телефону і спитав:

— Коли ви приїхали?

— Сьогодні вранці, — відказав Кліма. — На авто.

— То ви, мабуть, голодні, — сказав Бертлеф і, взявши слухавку, замовив сніданок для двох. — Четверо варених яєць, сир, масло, рогалики, молоко, шинка і чай.

Кліма тим часом розглядав кімнату. Великий круглий стіл, стільці, фотель, дзеркало, два дивани, двері, що провадять до ванни, і ще одні, до суміжної кімнатки, де була Бертлефова спальня. Усе воно розпочалося тут, у цьому розкішному помешканні. Тут сиділи п’яненькі музики його оркестру, і задля їхньої втіхи багатий американець погукав медсестер.

— Авжеж, — озвався Бертлеф, — цієї картини, що її ви розглядаєте зараз, тоді ще не було.

Тільки після цих слів сурмач угледів полотно, де був намальований бородатий чоловік з чудернацьким блакитним покотьолом довкола голови, що тримав у руках пензель і палітру. Картина була написана невправно, але сурмач знав, що чимало полотен, які видаються невправними, уславилися на весь світ.

— Чия це робота?

— Моя, — відказав Бертлеф.

— Я й не знав, що ви малюєте.

— Я дуже люблю малювати.

— І хто ж це? — наважився запитати сурмач.

— Святий Лазар.

— Що? Святий Лазар був малярем?

— Це не той Лазар, що в Біблії, а святий Лазар, чернець, який жив у IX столітті нашої ери в Константинополі. Це мій покровитель.

— Ти ба! — сказав сурмач.

— Дуже цікавий святий. Його катували не язичники за віру в Христа, а недобрі християни за любов до малювання. Як ви, напевне, знаєте, у VIII та IX століттях грецьке відгалуження християнської церкви вирізнялося суворим аскетизмом і нетерпимістю до будь-яких світських утіх. І малярство, й архітектуру вважали об’єктами недозволеної розкоші. Імператор Теофіл звелів знищити тисячі прекрасних полотен і заборонив Лазареві малювати. Та Лазар знав, що його картини прославляють Бога, і відмовився виконувати те повеління. Тоді Теофіл запроторив його до в’язниці, звелів катувати, вимагаючи, щоб Лазар відрікся від малювання, але Господь був милосердний і дав йому сили витерпіти всі ті страшенні муки.

— Гарна історія, — чемно мовив сурмач.

— Пречудова. Та, бачу, ви прийшли не для того, щоб розглядати мої картини.

Цієї миті в двері постукали, і служник заніс до кімнати велику тацю. Поставив її на стіл і розклав два куверти для сніданку.

Бертлеф запросив сурмача до столу і сказав:

— Не такий багатий цей сніданок, щоб ми не могли провадити нашої розмови. То розкажіть мені, що у вас на душі.

Отак сурмач, пережовуючи їжу, розповів про свою лиху пригоду, а Бертлеф ставив йому вряди-годи запитання.

2

Зокрема, запитав він про те, чому Кліма не відповів на дві поштові листівки, які надіслала йому медсестра, не підходив до телефону і не зробив жодного дружнього жесту, що продовжив би їхню ніч кохання тихим і спокійним відлунням.

Кліма визнав, що його поведінка була і нерозумна, і недобра. Та, як він сказав, це було дужче за нього. Будь-які нові контакти з цією дівчиною викликали в нього жах.

— Звабити жінку, — невдоволено сказав Бертлеф, — може будь-який дурень. Але треба вміти і порвати з нею, а це вміє тільки зрілий чоловік.

— Та знаю я, — сумно відказав сурмач, — але ця відраза, ця нездоланна огида дужча в мені за будь-які добрі наміри.

— Скажіть на милість, — здивовано спитав Бертлеф, — ви ненавидите жінок?

— Таке кажуть про мене.

— Але хіба це можливо? Ви не скидаєтеся на імпотента чи гомосексуала.

— Таж певно, що я ні той, ні той. Але це ще гірше, — понуро зізнався сурмач. — Бо я кохаю свою дружину. Це моя еротична таємниця, що більшість чоловіків геть її не розуміє.

Те зізнання було таке зворушливе, що обидва на мить замовкли. Сурмач повів далі:

— Геть ніхто цього не розуміє, і моя дружина, мабуть, ще менше, ніж будь-хто. Вона гадає, ніби велике кохання виявляється лише в тому, що вам не потрібні любовні пригоди. Та це помилка. Мене весь час щось пхає до інших жінок, та коли я попораю їх, мене мов пружиною відкидає назад, до Каміли. Таке враження, наче я тільки задля того їх шукаю, щоб та пружина, той порив, той пречудовий політ (наповнений ніжністю, бажанням і смиренням) повертав мене до моєї дружини, щоб кожен новий перелюб змушував мене ще дужче кохати її.

— Отже, медсестра Ружена була для вас лишень підтвердженням вашого моногамного кохання?

— Авжеж, — відказав сурмач. — І дуже приємним підтвердженням. Бо медсестра Ружена наділена винятковим чаром, який помічаєш, коли бачиш її вперше, але цей чар з немалою для тебе користю випаровується за дві години, й тебе вже нітрохи не тягне до неї, а пружина потужно пхає тебе у зворотний розкішний політ.

— Любий мій друже, ваш приклад якнайкраще показує, що надмірне кохання завжди