Вальс на прощання - Мілан Кундера
Він хутко подався до авто, відчинив дверцята, сів за кермо і попрямував до кордону. Ще напередодні йому здавалося, що він перетне його з полегшенням. Що поїде звідси з радістю. Що покине цей край, де помилково прийшов на світ і де насправді не почувався вдома. Але тепер він знав, що покидає свою єдину батьківщину й ніякої іншої у нього нема.
23
— Не радійте, — сказав інспектор. — В’язниця не відчинить перед вами славетної брами, щоб ви увійшли в неї, мов той Христос на Голгофу. Мені й на думку ніколи не спадало, що ви могли убити цю дівчину. Я обвинуватив вас лише задля того, щоб ви не наполягали на тому, що її вбили.
— Я щасливий, що ваше обвинувачення несерйозне, — помирливо сказав Бертлеф. — Та й правда ваша, нерозсудливо з мого боку домагатися від вас правосуддя для Ружени.
— Мені приємно, що ви змирилися, — сказав Шкрета. — Принаймні одне може хоч якось утішити нас. Хоч яка була смерть Ружени, її остання ніч була чудова.
— Погляньте на місяць, — сказав Бертлеф. — Він такий самий, як і вчора, і кімнату цю перетворює на сад. Якихось двадцять чотири години тому Ружена була феєю в цьому саду.
— А правосуддя не повинне так нас цікавити, — сказав Шкрета. — Правосуддя — це не людське діло. Існує правосуддя сліпих і жорстоких законів, і, може, існує ще й найвище правосуддя, та його мені годі збагнути, тож у мене завжди було таке враження, наче я живу поза межами правосуддя.
— Як це? — запитала Ольга.
— Правосуддя мене не стосується, — сказав Шкрета. — Це те, що поза мною й наді мною. Принаймні це щось нелюдське. Я ніколи не співпрацював із цією огидною потугою.
— Ви хочете сказати, — запитала Ольга, — що взагалі не визнаєте загальноприйнятих цінностей?
— Цінності, які я визнаю, не мають нічого спільного з правосуддям.
— Наприклад? — запитала Ольга.
— Наприклад, дружба, — тихо відказав Шкрета.
Усі замовкли, й інспектор підвівся, щоб попрощатися. І тоді Ользі спливла в голову одна згадка.
— Якого кольору були пігулки, що їх вживала Ружена?
— Блідо-блакитні, — сказав інспектор і зацікавлено глянув на неї. — Чому ви запитали про це?
Ольга злякалася, щоб він не вгадав її думок, і хутко позадкувала.
— Я бачила в неї цей тюбик із таблетками. І оце подумала, чи це той…
Інспектор не вгадав, що вона там думає, він був зморений і побажав усім доброї ночі.
Коли він вийшов, Бертлеф сказав лікареві:
— Наші дружини мають ось-ось прибути. Може, підемо їх зустрічати?
— Авжеж. Сьогодні вам треба зажити подвійну дозу ліків, — турботливо сказав лікар, і Бертлеф подався до маленької кімнатки поруч.
— Ви колись дали отруту Якубові, — сказала Ольга. — Таку блідо-блакитну пігулку. Він завжди носив її з собою. Я знаю.
— Не кажіть дурниць. Я ніколи йому нічого такого не давав! — розгнівано відтяв Шкрета.
Потім із кімнатки вийшов Бертлеф у краватці, й Ольга попрощалася з обома чоловіками.
24
Бертлеф і Шкрета прямували до вокзалу тополиною алеєю.
— Погляньте на цей місяць, — сказав Бертлеф. — Ох, пане лікарю, учорашній вечір і ніч були прекрасні.
— Я вірю вам, але бережіться. Ті порухи, що неодмінно супроводжують таку гарну ніч, становлять для вас велику загрозу.
Бертлеф нічого на те не сказав, його обличчя випромінювало гордовите щастя.
— Мені здається, ви у чудовому гуморі, — сказав лікар.
— Ви не помиляєтеся. Якщо завдяки мені остання ніч її життя була прекрасна, то я щасливий.
— Знаєте, — сказав раптом Шкрета, — у мене є до вас одне чудернацьке прохання, яке я не зважувався висловити. Та сьогодні такий винятковий день, що я таки зможу набратися сміливості…
— То кажіть, пане лікарю!
— Я хотів би, щоб ви усиновили мене.
Бертлеф приголомшено зупинився, і Шкрета почав викладати йому причини того прохання.
— Я все зроблю для вас, пане лікарю! — сказав Бертлеф. — Боюся тільки, щоб моя дружина не вважала це безглуздям. Бо вийде так, що вона на п’ятнадцять років буде молодша од свого сина. А в правовому аспекті як із цим?
— Ніде не написано, що пасинок повинен бути молодший од своїх батьків. Адже це не кровний син, а прийомний.
— Ви певні цього?
— Я консультувався з правниками, — з ніяковою скромністю відказав Шкрета.
— Знаєте, це химерна ідея, і я трохи здивований, — сказав Бертлеф, — та сьогодні я в такому захваті, що хотів би завдавати втіхи всьому світові. Якщо це принесе вам щастя… сину мій…
І вони обнялися посеред вулиці.
25
Ольга лежала на ліжку (радіо в сусідній кімнаті мовчало), і їй було цілком зрозуміло, що Якуб убив Ружену і що про це ніхто не знає, крім неї й Шкрети. Звісно ж, вона ніколи не дізнається, чому він це зробив. По спині їй аж дрижаки побігли від жаху, та згодом (як ми знаємо, вона вміла пильно спостерігати за собою) вона з подивом побачила, що то були дрижаки захвату, а той жах був сповнений гордості.
Напередодні вона кохалася з Якубом саме тоді, коли він був у полоні страшних думок, і вона вбирала його в себе всього разом із тими думками.
І як це так сталося, що мені не гидко? — думала вона собі. — І як це я не йду (та й не піду ніколи), щоб заявити на нього? Невже і я живу за межами правосуддя?
Та що довше допитувалася вона в себе отак, то дужче зростала в ній ота чудернацька, щаслива гордість, вона почувалася як дівчина, яку ґвалтують, а вона раптом відчуває, як її вмить охоплює несамовита втіха, до того ж тим навальніша, чим дужче вона опиралася їй…
26
Потяг зупинився коло перону, і з нього вийшли дві жінки.
Одній було тридцять п’ять років, її поцілував Шкрета. Друга була молодша, вишукано вбрана, на руках вона тримала немовля, її поцілував Бертлеф.
— Ану покажіть, пані, вашого хлопчину, — сказав лікар, — я ж його ще й не бачив!
— Якби я не знала тебе так добре, — засміялася пані Шкрета, — то дещо запідозрила б. Он поглянь, у нього родимка на нижній губі, як у тебе ото!
Пані Бертлеф глянула на Шкретине обличчя й майже вигукнула:
— А й правда! Я й уваги на неї не звертала, як лікувалася тут!
Бертлеф сказав:
— Це така разюча випадковість, що я зарахую її до дива. Пан Шкрета, який повертає жінкам здоров’я, належить до розряду янголів і,
