Вальс на прощання - Мілан Кундера

З його планом усе було добре. Що більше свідків їхньої близькості, то дужче упевнювалася Ружена, що він її кохає. Та всупереч розумним міркуванням, сурмача огортала паніка від ірраціонального страху. Йому раптом спало на думку, що Ружена змовилася з тими людьми. Він невиразно уявив собі, як усі вони дають проти нього показання на суді про визнання батьківства. Авжеж, скажуть вони, ми бачили, як вони сиділи вдвох, мов два коханці, він гладив її по руці, а вона закохано дивилася йому в очі…

Страх сурмача посилювало його марнославство; він вважав, що Ружена не така вже й вродлива, щоб тримати її за руку. Та це було несправедливо. Вона була набагато гарніша, ніж здавалася йому тієї миті. Як ото закоханість робить кохану жінку ще вродливішою, так і страх перед жінкою, яка становить для нас загрозу, у стократ перебільшує кожен її ґандж.

— Мені страшенно не подобається ця кав’ярня, — сказав Кліма, коли молодь нарешті одійшла від них. — Не хочеш трохи покататися?

Ружені цікаво було поглянути на його авто, й вона погодилася. Кліма заплатив, і вони вийшли з кав’ярні. Навпроти був сквер із широкою алеєю, посипаною жовтим пісочком. Там стояв із десяток чоловіків, лицем до кав’ярні. Здебільшого люди похилого віку, на рукавах їхніх пошарпаних піджаків були червоні пов’язки, а в руках вони тримали довгі тички.

Кліма приголомшено витріщився на них.

— А це що таке…

— Ох, та нічого, — відказала Ружена. — Покажи мені своє авто.

І хутко попровадила його відтіля.

Та Кліма ніяк не міг відвести очей від тих стариганів. Він не розумів, нащо їм ті довжелезні тички з дротяними петлями на кінці. Вони скидалися на служників, що запалюють увечері газові ліхтарі, ловців летючих рибин чи ополченців, озброєних секретною зброєю.

Він дивився на них, і йому здавалося, ніби один із тих чоловіків усміхається йому. Кліма злякався, йому стало страшно за себе, і він одразу ж подумав, що в нього вже почалися галюцинації, адже йому здалося, ніби той чоловік переслідує його і вистежує. Ружена попрямувала до паркувального майданчика, і він слухняно подався за нею.

9

— Мені хочеться поїхати з тобою кудись далеко, — сказав він. Однією рукою обіймав Ружену за плечі, а другою тримав кермо. — Кудись на південь. Довгим шляхом понад морем. Ти бувала в Італії?

— Ні.

— То пообіцяй, що поїдеш туди зі мною.

— А ти не вигадуєш?

Ружена сказала так зі скромності, та він злякався, що ота її фраза «а ти не вигадуєш» стосувалася його демагогії, яку вона оце збагнула. Проте він вирішив не відступати.

— Авжеж, вигадую. Мені завжди спадає на думку щось несусвітне, такий вже я є. Та, на відміну від інших, я завжди втілюю в життя несусвітні задуми. Повір мені, немає нічого кращого в житті, ніж утілювати несусвітні ідеї. Мені хочеться, щоб життя моє було суцільною низкою таких ідей. Хочеться, щоб ми ніколи не повернулися в це курортне містечко, кортить їхати і їхати отак до самісінького моря. Там я знайду роботу в якомусь оркестрі, й ми будемо мандрувати від курорту до курорту морським узбережжям.

Він зупинив авто в місцині, з якої відкривався розкішний краєвид. Вони вийшли, і він запропонував прогулятися в гай. Подалися туди і за кілька хвилин посідали на лаві, що збереглася ще від тієї пори, коли тут їздило менше авто, а люди дужче полюбляли гуляти у лісі. Обіймаючи Ружену за плечі, він раптом сумно сказав:

— Усі гадають собі, що в мене веселе життя. Це велика помилка. Насправді я дуже нещасний. Не лише впродовж цих місяців, а й упродовж останніх кількох років.

Якщо Ружена вважала вигадкою задум про мандрівку до Італії й поставилася до нього з невиразною підозрою (бо ж мало хто в її країні міг податися за кордон), від смутку, яким були просякнуті останні Клімині слова, повіяло на неї солодкими пахощами. Вона вдихнула їх мов смаковитий дух свинячої печені.

— Як це ти можеш бути нещасним?

— Як можу бути я нещасним… — зітхнув сурмач.

— Ти славетний, у тебе чудове авто, купа грошей, гарна дружина…

— Авжеж, може, й гарна… — гірко сказав сурмач.

— Знаю я, — сказала Ружена. — Вона вже немолода. Вона ж однакового віку з тобою, правда?

Сурмач зрозумів, що Ружена, звісно ж, добре обізнана з усім, що стосується його дружини, і розлютився. Проте сказав:

— Авжеж, вона такого самого віку, як і я.

— Але ж ти не старий. Ти скидаєшся на хлопчака, — сказала Ружена.

— Чоловікові потрібна молодша дружина, — сказав Кліма. — І митцеві теж. Мені потрібна молодість, ти уявити собі не можеш, Ружено, як я ціную твою молодість. Часом я думаю, що вже не зможу жити отак. Страшенно кортить здобути свободу. Усе розпочати наново, по-іншому. Отой твій дзвінок учора, Ружено… у мене таке враження виникло враз, наче це звістка, яку мені послала самісінька доля.

— Справді? — лагідно запитала вона.

— А як ти гадаєш, чому я відразу ж передзвонив тобі? Я раптом збагнув, що не можна гаяти часу. Що треба негайно побачити тебе, негайно, невідкладно…

Він замовк і задивився в її очі.

— Ти кохаєш мене?

— До нестями, — відказав він.

— Я теж.

Він нахилився до неї й торкнувся губами її рота. То був свіжий, молодий рот, гожий рот з гарно окресленими м’якими вустами і ретельно почищеними зубами, все там було як слід, адже два місяці тому він не втерпів од спокуси припасти до нього. Але саме тому, що йому кортіло тоді до нього припасти, він сприймав його крізь імлу бажання й не знав про його справжню суть: язик тоді скидався на полум’я, а слина була п’янким трунком. І тільки тепер, коли він утратив привабу, той рот став просто ротом, реальним ротом, себто отвором, крізь який та дівчина поглинула кубічні метри кнедликів, цілі купи картоплі й літри супу, на зубах виднілися крихітні пломбочки, а слина була не п’янким трунком, а рідною сестрою плювка. Її язик геть заповнив рот сурмача, наче кусень несмачного їдла, який неможливо було ковтнути, та й виплюнути неможливо теж.

Нарешті поцілунок скінчився, вони підвелися й пішли. Ружена була майже щаслива, та усвідомлювала, що причина, задля якої вони домовилися телефоном зустрітися й задля якої вона прийшла, в якийсь чудернацький спосіб лишилася на узбіччі їхньої розмови. Їй не хотілося довго про