Вальс на прощання - Мілан Кундера
— Ти дуже добрий, але мушу нагадати, що я вже не сама.
— Авжеж, — відказав Кліма, усвідомлюючи, що настала мить, якої він боявся від першої ж хвилі, адже то було найвразливіше місце в його демагогії.
— Авжеж, правда твоя, — повторив він. — Ти не сама. Та це не головне. Я хочу бути з тобою, тому що кохаю тебе, а не тому що ти вагітна.
— Так, — сказала Ружена.
— Немає нічого жахливішого за шлюб, який постав з тієї причини, що помилково зачали дитину. І як по правді, люба моя, мені хочеться, щоб ти знову стала така, як раніш.
Щоб були тільки ми удвох, а поміж нами нікого. Ти розумієш мене?
— О ні, це неможливо, я не можу на це погодитися, я ніколи не зможу такого вчинити… — запротестувала Ружена.
Хоч вона й казала так, проте не була цілком переконана в цьому. Ота остаточна певність, якої вона зазнала два дні тому в лікаря Шкрети, була така свіжа, що вона знову розгубилася. Не мала чіткого плану, її просто переповнювало усвідомлення своєї вагітності, яку вона осягала як велику подію, та ще й як шанс і нагоду, яку нелегко здобути. Вона була немов той пішак у шахах, що дійшов до краю шахівниці й став королевою. Вона впивалася своєю неочікуваною й досі незвіданою потугою. Бачила, що на її поклик усе починає рухатися, славетний музика приїздить побачитися з нею з самісінької столиці, возить її в розкішному лімузині, освідчується їй у коханні. Вона не могла сумніватися, що поміж її вагітністю й тією раптовою силою є певний зв’язок. І якщо не хотіла вона відмовлятися від цієї сили, то не могла відмовитися й від вагітності.
Тим-то сурмач і далі пхав під гору свій тяжкий камінь.
— Люба моя, мені потрібна не родина, а кохання. Ти для мене кохання, а з дитиною кохання заступить родина. Нудьга. Клопоти. Смуток. А коханку заступить мати. Для мене ти не мати, а коханка, і я не хочу ні з ким ділити тебе. Навіть з дитиною.
То були прекрасні слова, і Ружена слухала їх із задоволенням, одначе похитала головою.
— Ні, я не зможу. Адже це твоя дитина. Не зможу я позбутися твоєї дитини.
У нього вже не було нових аргументів, тому весь час повторював ті самі слова і боявся, що вона вгадає, які вони нещирі.
— Тобі ж усе-таки понад тридцять років. Невже не хочеться мати дитину?
Це була правда, у нього ніколи не було бажання мати дитину. Надто вже кохав він Камілу, щоб терпіти коло неї присутність дитини. Те, що сказав він Ружені, не було вигадкою. Давно казав він те саме і дружині, до того ж щиро і просто.
— Ти одружений уже шість років, і у вас немає дитини. Я так раділа, що народжу тобі.
Він бачив, що все обертається проти нього. Ружена й уявити собі не могла, як він кохає Камілу, тож звела все до її безпліддя, й це додало їй зухвалої сміливості.
Уже почала западати вечірня прохолода, сонце хилилося за обрій, час минав, Кліма знай повторював те, що вже казав, а Ружена повторювала своє «ні», «я не зможу». Він відчув, що зайшов у глухий кут, не знав, що вдіяти, і гадав, що все пропаде.
Він так розхвилювався, аж забув, що треба тримати її за руку і підпускати ніжності у свій голос. З жахом усвідомив він це і зробив над собою зусилля, щоб збадьоритися. Потім замовк і обняв її. То були втомлені обійми. Він пригорнув її до себе, прихилився головою до її обличчя, знайшовши в такий спосіб опору, спочинок і нагоду звести дух, бо йому видавалося, наче він пробіг бозна-яку відстань і втратив там геть усю свою силу.
Проте і Ружена почувалася загнаною в куток. Як і сурмач, вона вичерпала свої аргументи і відчувала, що не може більше повторювати оцих своїх «ні» чоловікові, який хоче її упокорити.
Обійми тривали довго, і коли Кліма відпустив Ружену, вона понурила голову і покірно мовила:
— Гаразд, то скажи мені, що я повинна зробити.
Кліма вухам своїм не повірив. Ті раптові, неочікувані слова завдали йому полегшення. Такого незмірного, що він насилу опанував себе, щоб не показати цього. Він погладив дівчину по щоці й сказав, що лікар Шкрета — його друг, і все, що Ружена повинна зробити, це прийти на комісію, яка засідатиме через три дні. Він буде з нею. Їй нема чого боятися.
Ружена не заперечувала, і він знову охоче почав грати свою роль. Обняв її за плечі й, увесь час зупиняючись, цілував її (його щастя було таке велике, що ті цілунки знову огорнула імлиста запона). Він знову завів розмову про те, що Ружені потрібно влаштуватися в столиці. Навіть про мандрівку до моря знову почав казати.
Потім сонце сіло за обрій, у гаю стало темно, і над верховіттями ялин засяяв круглий місяць. Вони подалися до авто. Коли вже підходили до шляху, їх вихопив із темряви сніп світла. Спершу вони подумали, що повз них проїздить автівка із запаленими фарами, та за мить стало видно, що світло переслідує їх. Воно струмувало від мотоцикла, що стояв потойбіч шляху на узбіччі; на ньому сидів чоловік і дивився на них.
— Ходімо швидше, прошу тебе! — сказала Ружена.
Коли вони опинилися коло автомобіля, чоловік, що сидів на мотоциклі, зліз із нього і пішов їм назустріч. Сурмач бачив тільки темний силует, бо мотоцикл світив чоловікові в спину, а світло било сурмачеві у вічі.
— Іди сюди! — вигукнув чоловік, прямуючи до Ружени. — Я хочу поговорити з тобою. Нам є про що поговорити! Багато про що!
Він кричав схвильовано і розгублено.
Сурмач теж був схвильований і розгублений, його дратувала зухвала неповага незнайомця.
— Ця панна зі мною, а не з вами! — заявив він.
— З вами я теж побалакаю, так і знайте! — заволав незнайомець, звертаючись до сурмача. — Гадаєте, як ви знаменитий, то все вам дозволено! Вам здається, що можна дурити її! Морочити їй голову! Еге, для вас усе просто! На вашому місці я теж таке зміг би утнути!
Ружена скористалася тим, що мотоцикліст звертався
