Вальс на прощання - Мілан Кундера
— Це якийсь шаленець, він скрізь мене переслідує, — сказала Ружена. — Рушай, рушай мерщій!
10
Він припаркував автомобіль, провів Ружену до дому імені Карла Маркса, поцілував її й, коли дівчина зникла за дверми, відчув таку втому, наче не спав чотири доби. Була вже пізня пора. Кліма був голодний і відчував, що в нього немає снаги знову сідати за кермо та їхати. Йому закортіло почути щось втішне від Бертлефа, тож він міським парком подався до «Річмонда».
Коло входу вражено зупинився перед великою афішею, осяяною світлом ліхтаря. На ній великими незграбними літерами було написане його ім’я, а нижче, дрібнішими, ім’я лікаря Шкрети і аптекаря. Афішу було виготовлено вручну, і її супроводжувало любительське зображення золотої сурми.
Сурмач подумав собі, що це хороша прикмета — швидкість, з якою Шкрета організував рекламу концерту, адже, напевне, це свідчило про те, що на нього можна розраховувати. Він бігцем піднявся східцями і постукав у Бертлефові двері.
Ніхто не відповів.
Він знову постукав, і знову була тиша.
Перш ніж він устиг подумати, що прийшов невчасно (американець уславився своїми численними зв’язками з жіноцтвом), його рука вже натиснула на дверну клямку. Двері були незамкнені. Сурмач ступив до кімнати й зупинився. Він нічого не бачив. Видно було тільки сяйво, що струмувало з кутка кімнати. То було чудернацьке світло: воно не скидалося ні на біле сяйво неону, ні на жовте світло електричної лампи. То було блакитне сяйво, що наповнювало всю кімнату.
Тієї миті запізніла думка вже наздогнала необачну сурмачеву руку і підказала, що, може, він учинив нетактовно, вдершись до сторонньої людини о такій пізній порі, та ще й без запрошення. Він злякався своєї нечемності, позадкував у коридор і хутко зачинив двері.
Проте він так збентежився, що не пішов звідти, а лишився стояти коло дверей, намагаючись збагнути, що ж то було за світло. Подумав, що, може, американець брав голяка ультрафіолетові ванни від лампи. Але відчинилися двері, й на порозі постав Бертлеф. Він усміхнувся сурмачеві.
— Я радий, що ви заглянули до мене. Заходьте.
Сурмач з цікавістю увійшов до кімнати, та вона була освітлена звичайнісінькою люстрою, що висіла під стелею.
— Боюсь, я потурбував вас, — мовив сурмач.
— Та що ви! — відказав Бертлеф, кивнувши на вікно, що з нього, як видавалося сурмачеві, раніше струмувало блакитне сяйво. — Я думав, та й годі.
— Коли я увійшов (перепрошую за це вторгнення), то побачив якесь незвичайне світло.
— Світло? — перепитав Бертлеф і зареготав. — Ох, ви надто переймаєтеся тією вагітністю! Ото у вас і галюцинації почалися.
— Може, це через те, що я увійшов до кімнати з темного коридору.
— Хтозна, — сказав Бертлеф. — Але розкажіть мені, чим воно все скінчилося.
Сурмач почав був розповідати, але Бертлеф невдовзі урвав його на півслові:
— Ви голодний?
Сурмач сказав, що голодний, і Бертлеф дістав із шафи печиво і бляшанку з шинкою, яку відразу ж відкрив.
І Кліма розповідав далі, наминаючи шинку і допитливо поглядаючи на Бертлефа.
— Гадаю, все скінчиться добре, — підбадьорливо мовив Бертлеф.
— Як думаєте, що то за чолов’яга був коло авто?
Бертлеф стенув плечима.
— Хтозна. Та це й не має значення.
— А й правда. Треба радше подумати, як пояснити Камілі, чому ця конференція так довго тривала.
Було вже пізно. Підбадьорившись і заспокоївшись, сурмач сів до авто і рушив до столиці. Шлях йому осявав великий круглий місяць.
День третій
1
Був ранок середи, і курорт прокинувся до веселого життя. У басейнах бурхали потоки води, масажисти впиналися долонями в голі тіла, а до паркувального майданчика підкотило ще одне авто. Не розкішний лімузин, який стояв учора на тому самому місці, а звичайнісіньке авто, що їх повнісінько було в тій країні. За кермом сидів сорокап’ятирічний десь чоловік, він був сам. На задньому сидінні лежало кілька валіз.
Чоловік вийшов надвір, замкнув дверцята, заплатив п’ять крон за паркування й подався до дому імені Карла Маркса; пройшов коридором до дверей, де написане було ім’я лікаря Шкрети. Назустріч йому вийшла медсестра, чоловік назвався, і з дверей кабінету виглянув Шкрета.
— Якубе! Коли це ти приїхав?
— Щойно.
— Чудово! Нам багато про що треба побалакати. Послухай-но… — мовив лікар, подумавши. — Я не можу зараз кинути роботу. Ходімо зі мною до оглядової зали. Я дам тобі халат.
Лікарем Якуб не був і ніколи не переступав порогу гінекологічного кабінету. Та Шкерта вже схопив його за руку і потягнув до білої кімнати, де на оглядовому кріслі лежала гола жінка з розчепіреними ногами.
— Дайте лікареві халат, — звелів Шкрета медсестрі; вона відчинила шафу і простягнула Якубові білий халат.
— Ось поглянь, хочу, щоб ти підтвердив мій діагноз, — сказав він, запрошуючи підійти до пацієнтки, яка вочевидь була дуже задоволена з того, що два медичних світила досліджуватимуть таємницю її яєчників, які, попри всі зусилля, нездатні були дати нащадків.
Шкрета заходився орудувати пальцями в нутрощах пацієнтки, зронив декілька латинських слів, що на них Якуб відповів ствердним мугиканням, а потім запитав:
— Надовго приїхав?
— На добу.
— На добу? Та цього ж замало, ми й не побалакаємо як слід!
— Коли ви так притискаєте, мені боляче, — сказала жінка з задертими ногами.
— Дрібниці, так і треба, щоб там трохи боліло, — сказав Якуб, щоб потішити приятеля.
— Пан лікар має рацію, — сказав Шкрета. — Усе гаразд, так і треба. Я пропишу вам уколи. Приходитиме сюди щодня о шостій ранку, й медсестра колотиме вас. Можете одягатися.
— Правду кажучи, я приїхав попрощатися, — сказав Якуб.
— Як це — попрощатися?
— Я виїжджаю за кордон. Домігся дозволу на еміграцію.
Тим часом жінка вбралася й попрощалася зі Шкретою та його колегою.
— Оце несподіванка! Я й не чекав такого! — здивувався Шкрета. — Відпроваджу всіх цих жінок додому, щоб ми могли побалакати наостанок.
— Пане лікарю, — встрягла медсестра, — ви вже вчора всіх відпровадили. До кінця тижня в нас буде великий недобір!
— Що ж, погукайте наступну, — зітхнувши, погодився лікар.
Медсестра погукала пацієнтку, й чоловіки, неуважно глянувши на неї, подумали, що вона вродливіша за попередню. Шкрета запитав, як вона почувається після ванн, і попросив роздягнутися.
— Поки мені видали паспорт, довелося чекати цілу вічність. Але потім я вже за два дні був готовий
