Король Гуцул - Сергій Дячук
— У селі Мариничі познайомився з дідом Деревняком. Він старий, зарослий був, але знав багато казок. Раз заходжу до нього, а він п’яний на ліжку лежить. Давай спросоння співати: «Ой заступала чорна хмара, дрібний дощ іде. Ой там збирались бідна шарлота, йде до корчми, п’є. Пили горілку, пили наливку, ще й мед будем пить. А хто з нас, браття буде сміятись, того будем бить». Проспівав, закрив очі і захропів. Наступного дня увімкнув магнітофон на повну катушку, щоб дідову пісню записати. А в селі саме хоронили одну бабу. Люди з труною зупинились і давай плювати в бік хати. Один чоловік, як закричить «Немає совісті у того Деревняка. Людям горе, а він співає».
Зенон усміхнувся.
— Мде, як то кажуть: і сміх і гріх. Іздєржки вашого труда, важко збирати фольклор.
Заходячи назад до книгарні, піднімаючись скрипучими сходами до кав’ярні, Старий відповів.
— Не те слово важко, — говорить через задуху.
— Не одну сотню кілометрів пройшов. Було таке, що людина не розкаже, не заспіває, поки сто грам не поставиш. З такими одразу прощався. Цирки інолі такі були, — засміявся, вже сідаючи за стіл, відпивши глінтвейну.
— Якось гуцулка прийняла мене на ночівлю. Постелила в окремій кімнаті. Уночі повернувся її чоловік, п’яний як чіп. І давай галекати — приревнував, напевно. Мусів іти з хати. До ранку блукав вулицями, аж росою припав.
Замовчав. В куті кав’ярні ялинка, вогники гірлянди мерехтіли залом, відбиваючись на великих круглих золотих і червоних іграшках. Через декілька хвилин Старий знову посерйознішав і продовжив свою розповідь.
— Ми усілись на підлогу під стіною світлиці. Старшина стояв по середині кімнати, щось шукаючи в своєму вєщмішку, лірник продовжував співати.
Старий закрив очі і почав наспівувати текст тієї пісні
— «Стережітсе люде добрі в Господній дорозі, най же сатана не тішит, най не корит Бозі. Най сатана не тішите, тай най не гуляє, бо вона уже половину своїх людей має. Коли буде половину своїх людей мати — тогди будут си дванадцять ланців розривати. Єк будут си розривати 0 вна мес и казати: підпишітси люде милі, дам вам води пити. Котрий єї пидпишетсе, хто її продастси — то най Суду не чекає, бо в пекло подасте».
Бармен з дівчиною, почувши пісню, засміялись, не учувши слів, а лише виразне виконання трохи хмільного Старого. Дід відкрив очі та сидів мовчки. Зенон теж мовчав, Старий продовжив розповідь.
Слухаючи цю дивну пісню-псальму, ми лише перезирнулись один на одного, і почали підсміюватись. Тоді господар дому, коли лірник завершив, сильно вдарив долонею по столу так, що зі столешниці на дубову підлогу з грохотом злетів мій ППШ, який я, зайшовши до хати, лишив біля себе на самому краю стола. Солдати перестали сміятись і миттю зіскочили з підлоги, міцно стискаючи автомати.
Ґазда далі незворушно сидів мовчки. Привстав, допомігши собі барткою, привідкрив вікно біля якого сидів. Потім нагнувся під стіл. Ми напружились, передьорнувши затвори. Він дістав шкіряну торбу, бурдюг і налив з неї якусь рідину у вирізану в лаві миску. На деякий час запах хвої перебив запах часнику. То було зварене з квіток кедру пойло.
Він подивився на нас і прорік.
— Сховайте, бо це все його робота! Це він архіюда поробив стрільби, пушки, гармати, такі, що тепер є всякі до війни мудрації.
Ми опустили зброю.
— Ну і якого ви війська? — запитав Старий Гуцул задумано, люлькою розмішував рідину у мисці — кисіль із шишок. Старшина відповів, що червоноармійці і полюємо на «бандитів».
Старий Гуцул всміхнувся.
— Це ще невідомо хто на кого полює і хто бандити насправді…
Старшина закашлявся.
– І що, ти тут самий живеш в такій глушені?
Господар дому відповів здивовано.
— Самей? Ні, не самей! Ось каміння, дерева…
Старшина перебив.
— Як же? Вони не живі!
На що ґазда засміявся і голосно вигукнув.
— Домне мілуешти! Все живе, чоловіче, шо нас оточує! Природа! Все — все жиє! Камінь росте із землі…
Замовчав і за мить вже спокійно продовжив.
— Земля свята! Вона, як мати, годує все живе. Її не годиться бити, довбати, без потреби копати її тіло, бо, як у чоловіці іде кров жилами, так іде вода в землі жилами…
Ґазда замовчав. На ці його слова, лірник, що весь час сидів мовчки при розмові в затемненому куті хати ствердно махнув головою, прошепотівши.
— Йо, йо, йо…
Запала тиша. Ми дістали із вєщмішків сухпай і жадно їли тушонку. Ґазда мовчки роздивляється. Наші обличчя не видно, лише абриси лиця і раптом, подивившись на мене, заговорив.
— Ти старший, я бачу, — сказав він, загадково вказуючи перстом на мене. Мідний перстень зблиснув на його вказівному пальці. Старшина перебив, подивившись на мне.
— Да нє, отець, старший тут я!
Натомість старий засмівся.
— Да нє! Таки він!
Потім голосно додав.
— Хоч і не в своїй одежі.
Я закашлявся… Насправді моя гімнастерка не висохла після прання. Перед рейдом я забув її зняти на ніч, вона примерзла до мотузки в дворі казарми, тому був одягнений в позичену гімнастерку інщого бійця. Я несміливо відповів.
— Добре, я старший — Старший лейтенант…, — навмисно занизивши звання, збрехавши на всякий випадок. Старий Гуцул перебив.
– Іііі, мені це не потрібно. Майор ти чи лейтенант, — відказав Старий Гуцул, додавши.
— Хоч і молодий ще. Файна в тебе жінка, — замовчав і за хвилину додав, — і донька теж.
У мене відняло мову. Ще від початку війни я у внутрішній кишені, в книжці червоноармійця, завжди тримав «на фарт в бою» їхню фотографію. В цей момент, як і від часу, коли ми зайшли до хати, думав лише про них.
Я щось забулькав у відповідь. Натомість Старий Гуцул мовчав і продовжував,
