Згадай мене - Уляна Пас

Сідаю на сходи та ховаю руки в кишені кофти. На вулиці темно і деінде чутно якісь звуки. Птахи співають, або ж проїжджає автомобіль. 

У мене в голові так багато запитань зараз, що важко розібратися. Припущення Дмитра щодо почуттів Роми до мене здається божевіллям, але я ніяк не можу викинути його з голови. 

Пригадую, що Рома не був у захваті від моїх стосунків з Захаром. А ще він злився, коли я розповідала йому про хлопців, які подобалися. Сам же хлопець жодного разу ні з ким не зустрічався. Та й з дівчиною я його не бачила. Хіба це може свідчити про те, що він кохав мене? Та ні, це неможливо! 

Я знаю його ще малюком, коли ми разом грались у пісочниці й Рома висипав мені на голову повне відро піску. Коли він вперше впав з велосипеда, я була лікарем і залила його ранку цілою банкою зеленки. Скільки себе пам'ятаю, ми були поряд одне з одним і жодного разу я не дивилася на нього, як на хлопця… 

Але зараз я вже й не знаю, що думати. Можливо, варто запитати у нього про це прямо? Ну не буде ж Рома приховувати від мене свої почуття, якщо вони є? Вирішено! От завтра і запитаю! І якщо він дійсно щось до мене відчуває, буду розв'язувати проблему на ходу. Я не хочу втрачати його як друга, тому що відповісти взаємністю у разі його симпатії до мене не зможу. І що з цим робити - поки що не розумію. 

Вирішую подумати про це завтра і головне - запитати у Роми прямо. Зараз головне, щоб він одужав, а все інше ми якось вирішимо. 

Наступного ранку прокидаюся до дзвінка будильника. Прямую в душ і намагаюся не накручувати себе ще до зустрічі. Одягаю легку сукню, а волосся залишаю спадати на плечі. Внизу на мене вже чекає мама та сестра, і коли вони розглядають мій прикид, тільки хмикають. 

- Це ти так до Ромки вирядилась? - питає сестра.

- Ага! - сідаю за стіл і краду з тарілки сестри один млинець. 

- Гей! - обурюється Даша. 

- Не сваріться! - мама ставить перед сестрою нову порцію і така ж сама дістається і мені. - Діано, я відвезу тебе в лікарню. Заодно й до хлопця проведу. 

- Чудово! - а це хороша новина, тому що, швидше за все, до Роми ще не пускають нікого. 

Поки їдемо, відчуваю хвилювання. Уявляю собі нашу зустріч і боюсь не зрозуміло чого. А що, коли Рома розізлиться на мене? Це ж я потягнула його у те кафе! І рятуючи мене, він сам постраждав. 

- Ходімо! - мама виділяє мені халат і шапочку, коли проходимо в реанімацію, і веде за собою до потрібної палати. Поки йду, відчуваю, як серце гупає об ребра і пітніють долоні. 

Мама відчиняє двері у палату, не даючи мені хвилинки, щоб заспокоїтися, і першою пропускає вперед. 

- Діаночко! - першою мене помічає тьотя Іра. Вона стоїть поруч з Ромою і тримає його за руку. 

Коли наші погляди зустрічаються, я завмираю, наче вкопана. Рома дійсно прокинувся. І хоча все ще сильно блідий, він при свідомості - і це головне. 

- Привіт! - ноги ніби ватяні, але мені вдається зробити кілька кроків і схопитися руками за бильце ліжка. - Ти налякав нас усіх. 

Рома мовчить, а я не знаю, що варто казати далі. Його брови нахмурені, а погляд такий холодний. Невже дійсно злий на мене? 

- Ромчику, чому ти мовчиш? Діана дуже хвилювалася за тебе, - тьотя Іра намагається підштовхнути сина до дій, але він тільки оглядає мене з ніг до голови й наче обдумує щось. 

- Мамо, я… не знаю цю дівчину, - відповідає стримано, а я міцніше хапаюся за бильце, тому що ноги враз перестають тримати. 

- Ромо, якщо ти жартуєш так, то це зовсім не смішно, - втручається моя мама. 

- Я не жартую, - говорить стримано. - Цю дівчину я вперше бачу. 

З горла виривається щось схоже на хмикання, але, швидше за все, це відбувається на межі істерики. Моя мама хмуриться і говорить, що варто покликати лікаря. Я ж не можу нічого сказати й ноги не слухаються. Просто стою біля ліжка свого друга і… вірю йому. Він дійсно мене не пам'ятає! В очах мого Роми ніколи не було стільки холоду та байдужості. А в очах цього хлопця я… незнайомка. 

Чому ж так боляче, чорт забирай?!