Згадай мене - Уляна Пас

Коли настає час повертатися до себе, не втримавшись, цілую його в щоку і торкаюсь пальцями білявого волосся. Не хочу йти, але і залишитись тут не вийде. 

- Коли він прокинеться? - питаю у мами, коли повертаємось у мою палату.

- Не знаю, люба, - стримано відповідає, поправляючи мою постіль. - Будемо сподіватись, що скоро. Його мама приходить кожного дня, але її не впускають. Я вже подякувала їй за такого хорошого сина. Напевно, і тобі варто це зробити..

- Я зроблю, - відповідаю поспіхом. Мама у Роми просто чудова. Вона одна виховувала сина і тепер змушена оббивати поріг лікарні з надією побачити Рому. 

Мене виписують наступного дня. Загрози життю немає, а подряпини й вдома заживуть. Звісно ж, доводиться пообіцяти мамі, що ще кілька днів я проведу в ліжку, щоб вона була спокійною. 

Перед тим як залишити лікарню, ще раз провідую Рому. Відучора нічого не змінилося, і цей факт боляче коле десь у районі серця. Знову цілую його у щоку та обіцяю провідати, щойно він розплющить очі. 

З лікарні мене забирає батько. Йому знову доводиться відпроситися з роботи. Вдома на мене чекає прибрана кімната й обійми молодшої сестри.

- Мама змусила мене прибирати тут. Будеш винна, - бурчить і зникає за дверима власної кімнати. Я ж лише усміхаюся і сідаю на ліжко. Не була тут кілька днів, а таке враження, що вічність минула. Не лише в кімнаті прибрано - у моїй голові також все починає складатись по полицях. 

У перший вечір мого повернення в гості заявляється Захар. Мама на зміні в лікарні, а Даша у своїй кімнаті. 

Проводжу хлопця на кухню і готую нам чай. Захар знову приніс букет квітів, і мені довелося шукати відерко, тому що у звичайну вазу вони не влазили. 

- Ді, як тобі ідея поїхати за місто? Не сьогодні, звісно, і не завтра. Скажімо, через тиждень. До початку навчання менше ніж місяць. Хочеться розслабитися наостанок, - Захар розглядає мене прискіпливо, а я не можу повірити, що для нього все так просто.

- Ти думаєш, я зможу веселитися, поки Рома не одужав? - здивовано питаю.

- Та до чого тут він взагалі? - миттєво заводиться Захар. - Твій Рома зараз як овоч, а ти жива і здорова. Хочеш киснути тут? 

- Я нікуди не поїду! - встаю з-за столу і виливаю чай у раковину. - Хочеш веселитись - будь ласка! Але роби це без мене! 

- Як скажеш! - фиркає Захар і поспіхом покидає мій дім. 

Коли він йде, повертаюся за стіл і обхоплюю голову руками. Здається, я заплуталася. Все більше переконуюся, що Захар - не той хлопець, з яким я буду щасливою. І якщо навіть готова змиритись з тим, що залишив мене у небезпеці, його слова щодо Роми забути не зможу. 

Наступного ранку збираюсь з силами, тому що збираюся провідати маму Роми. Одягаю джинси, тому що на ногах все ще видно подряпини, і футболку з довгим рукавом. На щастя, обличчя залишилося ціле, тому його приховувати не треба. Мама підтримує мою ідею і навіть не сварить, що вирішила знехтувати постільним режимом. 

Рома живе по сусідству, і щоб потрапити до нього, треба  перейти через двір. Це всього лише менш ніж десять кроків, а мені чомусь здається, наче їх сотня. Страх сковує кожну клітинку тіла. І найбільше я боюсь, що Ірина - мама Роми, буде мене зневажати за те, що сталося з її сином. 

Підіймаюся сходами до вхідних дверей і переводжу подих перед тим, як натиснути на дзвінок. Здається, наче тремтить кожна клітинка тіла. Натискаю кнопку і відраховую секунди, коли відчиняться двері. 

Один, два, три, чотири, п'ять, шість… 

Двері відчиняються, і на порозі з'являється вона. Я одразу відмічаю бліду шкіру жінки, нашвидкуруч зібране у пучок світле волосся і червоні від сліз очі. Вона розглядає мене прискіпливо, але нічого не говорить.

- Тьотю Іро, я… - голос шалено тремтить і зібрати докупи хоча б кілька слів виявляється ще тим завданням. 

Тільки от говорити нічого не треба, тому що жінка робить крок назустріч і міцно пригортає мене до себе. Її дії красномовніші будь-яких зізнань. А обійми настільки гарячі, наче Рома стоїть десь поруч. Ми одночасно починаємо плакати, тому що наш біль один на двох.