Згадай мене - Уляна Пас

Минуло два місяці

Сьогоднішній день не склався з самого мого пробудження. Спочатку я проспала і довелося відмовитися від сніданку, тому що у такому разі я могла запізнитися на важливу контрольну. 

На вулиці падав дощ, тому я швидко промокла, а темне волосся стало схожим на ганчірку. Неприємно обліпило обличчя і мені постійно доводилося відкидати його назад. Ну і на завершення переповнений автобус, у якому зіштовхнулися усі, кому не лінь їхати кудись у таку жахливу погоду. 

В універі довелося одразу прямувати в туалет, щоб хоча б трохи привести себе до ладу. Зате Аня сьогодні цвіла, як квітка. Її привезла мама, тому подруга ніскілечки не зіпсувала зачіску та макіяж жахливою погодою. 

- У Захара нова дівчинка, - заявляє Аня, поправляючи й так ідеальні стрілки на очах. 

- Яка за рахунком цього тижня? - фиркаю і збираю мокре волосся у хвіст. Виглядає не дуже, але тепер воно хоча б до обличчя не липне. 

- Здається, п'ята, - хмикає подруга. - Ти дійсно нічого не відчуваєш до нього? Видно ж, що Захар робить це, щоб змусити тебе ревнувати.

- Справді? - а це вже смішно. - Якийсь неправильний у нього підхід повертати дівчину.

Дзвінок на пару змушує нас обох відірватися від розмов і з усіх ніг бігти в аудиторію. Я готувалася до цієї контрольної та збираюся написати її на відмінно, головне - зібратися і нічого не забути. 

Аня сидить поруч і похмуро розглядає питання, які передав їй викладач. Подруга точно не готувалася, а от я спокійна. Питання доволі прості, тому  одразу беруся за роботу. 

Минає хвилин сорок, і я впевнено записую все, що вивчала. Останні два місяці саме книги стали моїми помічниками від депресії. Я намагалася триматися і не згадувати про Рому, але коли погляд торкався сусідніх вікон, у яких давно не горіло світло, біль повертався. На щастя, його мама, Ірина, телефонувала мені. Перші кілька тижнів мало не щодня, а потім все менше й менше. Востаннє ми говорили ще три тижні тому. Я хотіла сама набрати її номер, але боялася. Головне, що Рома швидко одужував. Я вірила, що одного дня він повернеться і згадає мене. 

- Ого! Хто це? - Аня штовхає мене в бік і змушує відірватися від роботи. Не можу зрозуміти, кого вона там побачила, але піднявши погляд на вікна аудиторії, котрі виходять на стоянку, одразу розумію її подив. 

До цього моменту тільки Захар дозволяв собі їздити на дорогій спортивній машині. Але, здається, у нього тепер є конкурент. 

Не тільки ми з Анею зовсім забули про контрольну. Практично усі наші одногрупники дивилися у вікна і чекали, хто ж вийде з білого Камаро. Дощ зупинився, тому все, що відбувалося на вулиці, було добре видно. Ніхто б не проґавив момент, коли водій вийде на вулицю. І я також. Чомусь забила на контрольну, хоча так старанно до неї готувалася. А ще мене накриває паніка. В черговий раз. Не розумію, чому боюсь і чого боюсь, але руки починають тремтіти, а холодний піт виступає на спині. 

Двері машини таки відчиняються, і на вулицю виходить… Рома. Це дійсно він, але… наче зовсім інша людина. Волосся добряче виросло, а звичний одяг змінився на модні світлі джинси, футболку та світлу куртку. 

Поки хлопець прямує до входу, я майже не дихаю. Не можу відвести від нього погляду, хоча й розумію, що нічого не змінилося. Рома не згадав мене, хоча не все ще втрачено. 

- Ого! Це ж Рома! - здивовано шепоче Аня.

- Можна вийти? - сама не розумію, що підштовхує мене до дій. Різко підскакую на ноги, а викладач здивовано мене розглядає. - Мені недобре. 

- Так, звісно, - він відпускає мене без сумнівів, а я швидко залишаю аудиторію. 

Зараз контрольна відійшла далеко назад, адже є справа значно важливіша. Просто-таки питання життя і смерті.  

Швидко біжу до центрального входу, де і має з'явитися Рома. Серце гупає об ребра так сильно, що приносить біль, але я готова терпіти, лиш би він згадав мене. 

Бачу хлопця у той момент, коли він проходить всередину. Наші погляди зустрічаються, і Рома зупиняється. Я бачу, як хмуряться його брови, і сама не можу більше наближатися. Стою, наче вкопана, за кілька метрів від нього і чекаю не зрозуміло чого. 

Рома змінився, і це видно неозброєним оком. Тепер у нього не тільки дорогий автомобіль, а ще й одяг, годинник і навіть погляд зовсім інший. Це не мій Рома, на жаль… Він не згадав мене.

- Привіт! - говорити важко, але я намагаюся. 

- Привіт! - сухо відповідає. 

- Ти давно повернувся? Я не бачила тебе вдома, - розумію, що мовчати буде щонайменше дивно, тому й кажу будь-що.

- Я живу у батька, - знову коротка відповідь, яка неприємно вколола. 

Колишній Рома не міг пробачити власному батькові зраду і, коли той пішов до коханки, розірвав з ним усі зв'язки. Він часто ділився зі мною своїм болем, але зараз стоїть тут, обвішаний подарунками татка, наче так нормально. Здається, Рома не лише мене забув… Або просто вдає, що все добре і стосунки з батьком налагодилися не просто так. 

- Зрозуміло, - мовчання змушує мене напружитися. Не знаю, що ще запитати, але і мовчати не варіант. 

- Мені треба у деканат, Діано, - говорить сам. - Ми ж з тобою в одній групі, правда? Тоді ще зустрінемось.