Згадай мене - Уляна Пас

Повертаючись додому, все прокручую в голові його слова і не можу повірити, що світ так сильно з мене посміявся. Однієї миті я втратила того, без кого не уявляю свого життя. Звісно, я щаслива, що Рома опритомнів і скоро одужає, але я його втратила. Може, ще не повністю, але частково точно. 

Біля будинку помічаю машину Захара і різко зупиняюся. Здається, він не хоче розійтися нормально і приїхав сюди, щоб потріпати мої нерви. Тільки-но збираюся завернути за дім, як він помічає мене і виходить на вулицю. 

- Ді! - кричить і швидко наближається.

- Чому ти тут? Ми начебто все обговорили, - кажу сухо. Тримаюсь на відстані та не хочу, щоб він наближався.

- Пробач мені. Я ідіот! Це все через мою ревність! - випалює емоційно.

- Яку ревність? Що ти верзеш? - дивуюся. - Хіба я давала привід?

- А хіба ні? - кривиться Захар. - Спочатку ти повсюди тягала за собою свого дружка. Та я змирився з цим. А після того, як він потрапив у лікарню, вирішила впасти у депресію! Але ж є я! Життя продовжується! А в тебе одна мова тільки про Рому і про те, який він хороший друг!

Слова Захара діють на мене, наче холодний душ. Чомусь раніше я не дивилася на ситуацію під таким кутом. Можливо тому, що Рома дійсно був моїм другом, частинкою мене самої. Я звикла до його постійної присутності поруч, а комусь, можливо, це здавалося чимось іншим. 

- Це нічого не змінює, - кажу твердо, обміркувавши все. - Ти вчинив огидно, і я не готова тобі пробачити.

- Але ж у мене є шанс? Це ж не категоричне ні? - питає емоційно.

- Я не знаю, - кажу чесно і, обійшовши його, швидко прямую до будинку. Лише за зачиненими дверима видихаю з полегшенням і піднімаюся у свою кімнату.  Сьогодні стільки всього сталося, що моєму мозку просто необхідний перепочинок. Завтра знову поїду до Роми й прихоплю з собою наш спільний альбом. 

Наступного ранку мене будить мама, і я не одразу розумію, чого вона хоче. Лише коли чую ім'я тьоті Іри, вискакую з ліжка, як ужалена. Швидко одягаюся і біжу вниз, на ходу зав'язуючи пояс халата. 

- Доброго ранку! - вбігаю у вітальню, де на мене чекає Ірина. Вона підводиться на ноги й стає навпроти мене. Важко щось зрозуміти за її виразом обличчя, але я сподіваюся, що нічого страшного не сталося. 

- Діаночко, у мене є новини. Я подумала, що тобі варто це знати, - говорить спокійно, але я помічаю сльози в куточках її очей.

- Ви мене лякаєте, - бурчу. - Щось з Ромою?

- Його батько дізнався про аварію і приїхав сюди. Він забирає Рому за кордон. Там хороші лікарі, які швидко поставлять його на ноги.  Я також лечу.

- За кордон? - у мене подих перехоплює від такої новини. - І… коли ви летите? 

- Сьогодні. Рому готують до перельоту, - чергове потрясіння для мене. 

- Я можу з ним попрощатися? - відчуваю, що зараз просто розревусь, але до останнього намагаюся триматися. 

- Це неможливо. Іван, батько Роми, не підпускає до сина нікого. Пробач, - жінка винно на мене поглядає, а я не знаю, як вчинити. 

- Коли ви повернетесь? Це ж ненадовго, правда? - питаю з надією. 

- Поки що невідомо. Все залежить від Роми, - відповідає Ірина. - Можливо, ти хочеш щось йому передати? Ну, на згадку про себе. 

- Зараз, - киваю і швидко біжу у свою кімнату. Серед мотлоху знаходжу альбом і дістаю з нього фото, зроблене кілька тижнів тому. Ми з Ромою біля його будинку, радісно усміхаємось в камеру та обіймаємось. 

Повертаюсь у вітальню і передаю фото матері хлопця. Вона усміхається, розглядаючи фото, і ховає його в сумку. 

- Телефонуйте мені хоча б інколи або пишіть, - прошу Ірину, коли настає час прощатися.

- Обов'язково, люба! - вона обіймає мене на прощання і йде, а я ще довго дивлюся на вулицю і не можу повірити, що все це відбувається насправді. 

- Можливо, в іншій країні пам'ять швидше до нього повернеться, - говорить мама, поклавши руку мені на плече. 

- Він не згадав мене, коли побачив. Думаєш, згадає, коли мене не буде поруч? - зітхаю і витираю долонею підступні сльози. 

- Ти головне вір. Ваша дружба сильніша за якусь там втрату пам'яті, - додає мама.

- Я вірю, але… - видихаю і більше не зупиняю сльози, що водоспадом ллються з очей. - Страх втратити його значно більший за віру.