Згадай мене - Уляна Пас
- Люба, не переймайся ти так, - мама намагається мене заспокоїти, але виходить так собі. Ми вже хвилин двадцять сидимо під вікнами лікарні, а гіркі сльози все не закінчуються. - Лікар сказав, що втрата пам'яті тимчасова. Рома згадає тебе, потрібен тільки час.
- А якщо не згадає? - схлипую. - Мамо, він тільки мене забув! Просто викреслив зі своєї пам'яті, як непотріб!
- Не говори так, - хмуриться мама. - Я впевнена, що все це через травму. Як забув, так і згадає. Більша частина його життя пов'язана саме з тобою. От як тільки повернеться додому, ти допоможеш йому все згадати.
Мамина впевненість зовсім мені не допомагає. Я ж бачила його погляд, спрямований у мій бік. Для Роми я чужа людина. А як бути мені? Також викреслити всі спогади з пам'яті?
Розумію, що сьогодні не знайду сил поговорити з ним, тому мама везе мене додому. Залишатися наодинці зі своїм горем не хочу, тому телефоную Ані та розповідаю усе.
- Виходить, він забув тільки тебе. А мене пам'ятає? - цікавиться подруга.
- Тебе зараз тільки це хвилює? - дратуюсь.
- Звісно! Я все ще маю намір запросити його на побачення. І, можливо, тепер Рома погодиться, - заявляє Аня. Її слова дратують мене ще більше, тому, пославшись на справи, закінчую дзвінок.
Здається, зараз мене дратує практично все. Я не можу змиритися з таким станом речей, не можу, як Рома - просто взяти й забути все, що нас поєднувало. Коли телефонує Захар, спочатку вирішую не брати слухавку, але, зрозумівши, що свій паршивий настрій треба на когось вилити, відповідаю.
- Чого тобі? - не збираюся з ним церемонитись. Те, як вчинив зі мною хлопець… за межею розуміння.
- Ді, поговорімо, - винно протягує Захар. - Я козел. Пробач. Просто так сильно боюсь втратити тебе, що…
- Ти навіть не поцікавився, як я дісталася додому. Напевно, вечірка вдалася на славу, якщо тільки сьогодні про мене згадав, - гиркаю. - Та я нічого не забула і забирати свої слова назад не збираюся. Ми більше не разом. Бувай!
Кидаю слухавку і навіть телефон вимикаю від гріха якомога далі. Роздратування меншим не стало після гнівного випаду і мені все ще хочеться когось прибити.
Розумію, що сидіти ось так немає ніякого сенсу, і тому, не вигадавши нічого кращого, знову їду в лікарню. Можливо, вдасться побачитись з Ромою і спробувати повернути його спогади. Якщо так подумати, то я навіть нічого не зробила, щоб він мене згадав. Просто втекла, щоб не розревітися перед ним.
У мене немає ніякого плану, як повернути пам'ять Роми. Є тільки стійке переконання, що він згадає, тільки-но я все йому розповім.
У лікарні багатолюдно і доводиться увімкнути телефон, щоб набрати номер тьоті Іри. Швидко пояснюю їй ситуацію і вона погоджується допомогти. Виходить до мене через хвилину та віддає свій халат і шапочку.
- Мені треба з'їздити додому за речами для Роми, а ти поки будь з ним, - говорить. - І не хвилюйся так, Діано. Він згадає тебе. Обов'язково.
Усі навколо переконані у цьому, але моя віра все ще нестійка. Ірина міцно мене обіймає і йде, а я набираю у легені якомога більше повітря і прямую до палати хлопця.
Відчинивши двері, переступаю поріг і завмираю, напоровшись на його прямий погляд. Рома мовчить, а я намагаюсь бути сильною. Тільки от важко триматися, коли найближча людина дивиться так, наче я зовсім їй чужа.
- Привіт ще раз! - сідаю у крісло і непомітно для хлопця видихаю. - Твоя мама поїхала за речами й попросила мене залишитись з тобою.
- Ми дійсно дружили? - Рома питає прямо, уважно мене розглядаючи. Трохи ніяково від цього погляду, але я розумію, що таким чином він намагається згадати.
- Ні, не дружили. Ти - мій найкращий друг, - відповідаю твердо. - Не варто говорити про це в минулому часі. Нічого не змінилося.
- Я не можу тебе згадати. Ні обличчя, ні голосу. Як таке можливо? - Рома говорить різко, і тільки зараз до мене доходить, що йому також важко.
- Я допоможу тобі, - не втримавшись, накриваю його руку своєю. - У мене є багато наших спільних фото. Я впевнена, що і в тебе також.
- Добре, - Рома витягує свою руку з-під моєї - і укол розчарування потрапляє у саме серце. - Мама казала, що я тебе врятував. Можеш розповісти про це?
- Так, звісно, - охоче погоджуюся і швидко розповідаю події того дня.
- Виходить, ти була мені дорогою, якщо я пішов на цей вчинок, - Рома замислюється, а мені до болю неприємно чути, що він говорить про нашу дружбу у минулому часі. - А як же твій хлопець? Чому він не допоміг?
- Тому що він більше не мій хлопець, - бурчу і підводжуся на ноги. - Щойно тебе випишуть з лікарні, ми спробуємо все надолужити. Ти маєш згадати мене. І я все для цього зроблю.
- З твоїх слів я розумію, що наша дружба мала для тебе велике значення, - відповідає Рома.
- Так і є, - відповідаю. - І мені дуже болить від того, що ти забув тільки мене.
Ну ось, здається, зараз знову розплачуся. Саме в цей час заходить медсестра, тому мені доводиться вийти. Я ще довго сиджу під дверима палати Роми, але так і не наважуюся знову зайти.
