Згадай мене - Уляна Пас

- Пробачте мені, - шепочу, поки жінка міцно мене обіймає.

- Тобі не треба вибачатися, Діано, - Ірина відхиляється й уважно мене розглядає. - Я впевнена, що Рома зробив це свідомо. Для нього ти не просто подруга.

- Що ви маєте на увазі? - дивуюся. 

- Пройдімо в дім, - Ірина пропускає мене всередину і чекає, поки зніму взуття. - Я не можу говорити за сина, але точно знаю, що ти - найважливіша для нього. Його вчинок тільки підтверджує мої слова. 

- Як він почувається? Що кажуть лікарі? - розумію, що більш детального роз'яснення не буде, тому сідаю за стіл і питаю про те, що зараз має першочергове значення.

- Треба чекати, - зітхає жінка і вмикає чайник. - Рома може прокинутися будь-якої миті. 

- Дасте мені знати, коли це станеться, добре? - прошу. - Хочу подякувати йому та… обійняти. 

- Звісно, люба! - Ірина усміхається і змахує з очей сльози, котрі знову там з'явилися. 

Ми п'ємо чай і згадуємо моменти, проведені разом з Ромою. І чим більше я думаю про нього, тим сильнішим стає переконання, що він дійсно займає велику частину мого життя. Дивно тільки те, що раніше я цього не помічала. 

Повернувшись додому, вирішую зайнятися прибиранням. Сидіти без діла ще гірше, тому хочу чимось зайняти руки та розум. Починаю з шухляд, у котрих ще той гармидер. Пам'ятаю, як Рома часто жартував, що в моїй кімнаті стільки сміття, що можна підігнати сміттєвоз і, напевно, його буде мало. 

Серед мотлоху знаходжу альбом, який ми з Ромою створювали разом. Це був кінець одинадцятого класу і тоді я вирішила розклеїти фото по сторінках. Закинувши його у шухляду, зовсім забула про його існування. Але зараз, переглядаючи фото, розглядаю усміхненого Рому, коли ми поїхали на річку і купалися там. На випускному друг подарував мені букет тюльпанів, моїх улюблених квітів. А ще тут фото з того дня, коли Рома купив собі автомобіль. Його батько давно мав іншу сім'ю, але синові допомагав. Саме він дав гроші на мрію сина, і в той день я фотографувала Рому біля новенької Ауді. Таким щасливим і усміхненим він був нечасто. І всі моменти його радості були поруч зі мною. 

Пізно ввечері я набрала маму, щоб дізнатися, чи є зміни у стані Роми. На жаль, жодних позитивних змін не відбулося, але я не стала падати духом. 

Все має бути добре! Тільки так я дозволяю собі думати.

Наступного дня ми з Анею домовилися зустрітися в місті. Хотілося провітрити голову і перемкнутися на щось інше. Погода стояла чудова, і ми пішли в парк. 

- Отже, ви з Захаром посварилися, - зітхає подруга, коли розповідаю їй все. - Ти впевнена, що треба так категорично? Певною мірою Захар має рацію. Життя продовжується, і ти не повинна сидіти в чотирьох стінах. 

- А мені здається, що життя зупинилося тієї миті, коли машина в'їхала у кафе, - відповідаю. - Ця ситуація змусила мене поглянути на все під іншим кутом. 

- Що ти маєш на увазі? - дивується Аня. 

- Я хочу порвати з Захаром. Нічого хорошого не буде з цих стосунків, - кажу твердо. 

- Може, ти перебільшуєш, Ді? - дивується Аня. - Ну так, він вчинив не дуже по-чоловічому, коли залишив тебе, але, з іншого боку, усі ми мало право злякатися.

- Справа не в цьому, - кажу.  - Тут я дійсно згодна з тобою. Часу на роздуми практично не було. І те, що Захар вирішив врятуватись - це його справа. Я просто відчуваю, що не кохаю його. Думала, з часом щось зміниться, але ні. Стало тільки гірше.

- Ну не знаю… - думає Аня. - Все-таки це Захар. Ти впевнена, що він просто так тебе відпустить? Він же король універу, і всі дівчата мріють про нього, а ти надумала похитнути його самолюбство. 

- Мені здається, що Захар зрозуміє. Навіщо мучити одне одного? - знизую плечима. 

Насправді ж слова подруги змушують мене замислитись. А що, коли вона має рацію? Я то думаю, що порвати з Захаром буде легко, але якщо це не так? 

Не хочеться щось пояснювати й мучити себе зайвими розмовами, Після аварії моя нервова система і так на межі. Та поговорити з Захаром однаково доведеться. Хоча б для того, щоб пояснити свою думку.

Повернувшись додому, вечеряю і прямую у свою кімнату. Не випускаю з рук телефон, тому що чекаю на дзвінок від мами або тьоті Іри. Тільки от ніхто не поспішає порадувати мене хорошими новинами, і це пригнічує. 

На початку десятої приходить повідомлення від Захара. Спочатку вагаюся, чи варто його читати, але все-таки пересилюю себе.

“Я біля твого дому. Вийди”

Зітхаю, тому що зовсім не готова до цієї зустрічі. Треба скласти в голові правильні слова, щоб пояснити все хлопцеві, але за час, поки збираюся і йду до нього, однаково не можу нічого зробити. Виявляється, кидати когось - це ще той нервовий  процес. 

Червоний Порш зупинився під ліхтарем, і я бачу Захара, котрий виходить на вулицю і прямує назустріч. Не встигаю і слова сказати, як він огортає мою талію своїми руками та цілує. Спочатку хочу відштовхнути хлопця, але якоїсь миті всередині щось перемикається. Мені так хочеться відчувати себе потрібною комусь. Щоб ось так мене цілували й давали надію, що все буде добре. 

- Пробач, крихітко. Я був мудаком, - Захар дивиться мені в очі, і я бачу там щирість. Здається, Аня мала рацію - Захар не з тих, хто так просто відпустить. - Я кохаю тебе!