Згадай мене - Уляна Пас

Хочу відповісти те ж саме, але не можу. Язик не повертається, тому почуваюся ніяково. Та Захар наче не зважає на це і, відпустивши мене, прямує до автомобіля. Дістає з сидіння букет рожевих троянд і, широко усміхаючись, повертається до мене. 

- Це тобі! Пробачиш ідіоту? - робить винний погляд, а я забираю у нього квіти й легенько киваю. 

Хочеться вірити, що це не чергова моя помилка. Тільки от всередині щось болюче стискається, і це відчуття не дає мені дихати на повні груди. 

- Ді, завтра днюха у Діни. Сестра запрошує тебе, - говорить Захар, обіймаючи мене за талію. - Якщо відмовишся, я зрозумію.

- Я прийду, - кажу твердо. І хоча зараз не час для святкувань, я маю право привітати дівчину. От зроблю це - і поїду додому. Але Захару про такі подробиці знати не обов'язково. 

Ми прощаємося після палкого поцілунку. Повертаюся додому з розпухлими губами й порожнечею всередині. Навіювання, що все роблю правильно, не допомогло. Здається, я вкотре намагаюся обдурити саму себе. 

Наступного ранку мама повертається зі зміни, і я одразу засипаю її запитаннями щодо Роми. На жаль, все без змін… І мій настрій швидко котиться нижче плінтуса. 

Захар забирає мене рівно о сьомій, і спочатку їдемо за квітами для іменинниці. Подарунок також від нас двох один, але що саме вирішив подарувати сестрі Захар я так і не дізналася. Він не сказав, а я не хотіла перепитувати. 

- З тобою все добре? - питає хлопець, поки їдемо за місто, де знаходиться котедж його родини. 

- Не знаю. Я постійно думаю про Рому. Він не прокидається, а відчуття провини з'їдає мене зсередини, - хочу поділитися своїми переживаннями.

- До чого тут відчуття провини? Він сам підставився під удар. Ти тут яким боком? - фиркає Захар.

Я ж здивовано витріщаюся на нього, але продовжую мовчати. Знаю: якщо відповім - ми знову посваримося. Рома - єдиний, хто залишився, щоб мені допомогти, і якби не він, мене б не було тут зараз… 

Коли заходимо у будинок сім'ї Давиденків, я втрачаю дар мови від розмахів свята. Здається, Діна запросила більше сотні гостей. Гучна музика діє на нерви, а п'яні люди навколо дратують. Захар бере мене за руку і веде через натовп до сестри. Діна радісно мене обіймає, а я верзу банальну дурню про щастя та здоров'я. 

- Як чудово, що ти тут! - радісно заявляє іменинниця. - Захар говорив, що ви трохи посварилися, але, як я бачу, все добре. 

- Так, все добре, - стримано відповідаю. 

Свято продовжується і вже через двадцять хвилин у мене в голові тільки одне бажання - поїхати додому. Захар кудись зник, залишивши мене з Діною та її подругами. Але компанія п'яних дівчат швидко мені набридає, тому виходжу на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям і знайти Захара. Треба попросити його, щоб відвіз мене додому. 

Та хлопець знаходиться сам вже через хвилину. Він виходить до мене з пляшкою пива у руках і якийсь занадто веселий.

- Ти що, пив? - здивовано вигукую.

- Звісно, крихітко. Сьогодні днюха у моєї сестри, - заявляє так, наче у цьому немає нічого поганого. 

- Чому не сказав, що пити будеш? Я не хочу залишатися тут на ніч! - злість не дає мені мислити раціонально. 

- А доведеться! - регоче хлопець. - Моя кімната у твоєму розпорядженні. 

Захар наближається й однією рукою огортає мою талію, поки в іншій знаходиться пляшка. Відчуваю його п'яний подих у себе на шиї й стає бридко. 

- Відпусти! - кричу і відштовхую його від себе. - Ти вкотре розчарував мене, Захаре! Я більше не твоя дівчина! 

- Та невже? - хлопець більше не усміхається, а дивиться на мене з ненавистю. Знаю, що все це через дію алкоголю, але краще від цього не стає. - Ну і вали до свого овоча! Сподіваюся, твій Ромка до кінця життя буде у такому стані! 

Його останні слова - ніби удар в саме серце. Ну що ж, тепер я принаймні знаю, що це кінець. Захар остаточно впав у моїх очах, і це не виправити нічим. 

Швидко покидаю територію будинку і намагаюся викликати таксі. Як на зло, нічого не виходить, тому що їхати сюди ніхто не хоче. Вирішую йти пішки, адже повертатися у дім Давиденків не стану навіть в крайньому разі. Але встигаю зробити тільки крок, коли телефон оживає просто в руці. Завмираю, коли бачу, що телефонує мама Роми. Невже він прокинувся? А може… Ні, думати про погане я собі не дозволю!

- Слухаю вас! - випалюю емоційно, а серце гупає десь у горлі. 

- Діаночко, Рома прийшов до тями! Ти можеш приїхати? - схлипує тьотя Іра, і я знаю, що її сльози від щастя. 

Я також навіть не помічаю, як дві солоні доріжки течуть по щоках. В одну мить забуваю про Захара і про все, що було ще хвилину тому. Рома прокинувся! Ну хіба це не щастя? 

Сміюсь сама до себе серед темної вулиці й відчуваю, як важкий тягар падає з плечей. Здається, доведеться повертатися у місто пішки. Але хіба ж це проблема? Головне, що мій друг знову зі мною, а все інше я якось переживу!