Про життя - Оксана Каліна

височів над його головою. Літо, краса навколо: і травка зеленіє, і сонечко блищить, і ластівки з метеликами літають. Але Віталію не було діла ні до метеликів, ні до сонечка з травичкою. Йому взагалі нічого не хотілось. На тридцять п'ятому році життя доля повернулась до нього, вибачте, задом і все пішло шкереберть. З дружиною не заладилось. Іншими словами, його просто вигнали. Скільки праці було вкладено в побудову будинку, стільки років разом… А головне — діти. Дружина погрожувала, що дітей він більше ніколи не побачить. Як це — не побачить? Він їм батько, а не чужий дядько. Старша, Тоня, татова доця… З тих пір, як вони не живуть сім'єю очі на мокрому місці увесь час — плаче за батьком. І в нього серце не на місці…

— Що ти твориш? — кричав Віталій дружині, коли дізнався, що та подала на розлучення — як діти?

— А ти про дітей думав, коли у дівок своїх ночував, додому не приїжджав, чи може про мене думав, що у нас сім'я?

Що правда, то правда. Підгульнуть Віталій любив. Хіба можна відмовиться, коли навколо там багато жінок, дівчат, і головне, не відмовляють же! А якщо не відмовляють, то хіба самому є сила встояти перед спокусою? Така чоловіча природа!

— Ну ти придурок, прости Господи, — якось сказав Віталієві кум Микола, виразно покрутивши біля скроні пальцем, коли дізнався про черговий його загул, — та уже всі в радіусі ста кілометрів знають, що у тебе коханок — хоч греблю гати. Ну надумав погуляти — роби це тихенько. Сім'я до чого? Мухи — окремо, котлети — окремо, чув таку приказку?

— Та чув, — Віталій почухав потилицю, — але я хлопець відкритий, не вмію потайки.

— Ну тоді чекай, наслідки не забаряться.

От вони й не забарились… Але якби його хто попитав, з якої такої радості він по дівкам пішов, Віталій би відповів: щось зламалось у їх стосунках з дружиною. А що — спробуй розберись. Якби розібрались, можливо все б налагодилось. Але ж не розібрались, почались взаємні звинувачення. Коротше кажучи, все по плану, все як у всіх. Правда Віталій, по одвічній чоловічій звичці, в усьому звинувачував жінок.

Дозвинувачувався. Залишився без кола, без двора, як безрідний пес бігає від однієї, до іншої, ніде довго не затримуючись. Сам замордувався, всіх своїх дівчат замордував… Всі від нього щось хочуть… А що хоче він? Якби ж знати… А тут ще й на додачу на роботі не клеїться. Все проти нього.

Тож Віталій запив. Три місяці в алкогольному угарі. Нещодавно він спіймав себе на думці, що вже перестає адекватно сприймати дійсність. Все здається тільки чорним…

От і зараз Віталій був добряче напідпитку. Раптом захотілося співати. Він видерся на залізничний насип і заволав на всі легені:

— Жил себе, да не тужил, а с тобой дал маху… — ну а далі з матюками.

Закінчивши пєснопєнія Віталій зупинився і раптом подумав: ну що в нього за життя? Як… квіточка в ополонці, блін — і не тоне, і спливає. На хрєна взагалі таке життя? Віталій подивився на небо. Яскраве, синє, воно здалось йому асфальтово-сірим, з гнітюче чорними хмарами. Життя г…, люди не кращі…

Він всівся на розпечену сонцем рейку і вирішив: перший же поїзд — мій. І все. Всі проблеми в смятку.

Але поїзд, як на зло, не їхав, ні вантажний, ні швидкий. Віталій вперто чекав. Алкоголь поволеньки починав вивітрюватись з його голови, натомість, він почав уже сумніватись у правильності свого рішення. І раптом Віталій побачив… волошки. Сині, наче дівочі очі. На спеці, серед каміння, вони здавались справжнім чудом. Віталій замилувався волошками. «Дивись, ростуть, до життя тягнуться, а їм же, мабуть, теж нелегко… А я що надумав?».

Він різко піднявся з рейки і мало не кубарем скотився вниз.

Одного разу під Новий Рік (майже казкова історія)

Інна не любила свят, Новий Рік особливо. Чому? Все дуже просто: вона була одиначкою. Думаєте дуже весело сидіть самій, наче тополенька, за святково вбраним столом і, тримаючи в руці бокал з шампанським казати оптимістичне «будьмо!» своєму дзеркальному двійнику?

Але Інна ніколи нікому не показувала свій сум — горда була. І взагалі, ну одна, то й одна, іншим ще більше дістається в житті. Але ж все одно — так сумно…

Цього Нового Року Інна теж вирішили не порушувати традицію і наготувала всіляких смакіток, наче на полк. Нічого, завтра сестрі віднесе, Ольці. У тої двоє синів-підлітків і чолові теж майстер поїсти, все піде, наче в пічку. Сестра запрошувала Інну до себе святкувати, але та сказала, що її вже «ангажували».

— Хто? — відразу загорілась Ольга, вона вже давно мріяла віддати сестру заміж.

— Не скажу, — загадково посміхнулась Інна. Вона терпіти не могла, коли неї жаліли, навіть найближчі.

Інна всілась за стіл якраз перед святковим виступом Президента. І відразу відчула, як неї тягне на сон, все таки, набігалась за день.

Очі у Інни мимоволі заплющились, вона схилилась на руки і незчулась, як заснула. І вже не бачила, що яскраве світло, яке заливало кімнато, раптом погасло, а коли знову з'явилось у ній, якимось дивом, опинилась дуже колоритна компанія: бородатий дід атлетичної статури у довгій синій шубі і з яскраво-синіми, молодими очима, поважна дама в окулярах і ошатному вечірньому вбранні, смішний коротун із шахтарським ліхтариком в руці.

— Точно спить? — спитав дід, кивнувши в бік Інни, відчувалось, що він в цій компанії головний.

Коротун і Дама закивала головами.

Дід довго, уважно дивився на Інну. Вона в цю мить була дивовижно гарна: довге біляве волосся, тремтливі пухнасті вії, ніжна шкіра. Очі діда раптом молодо, спекотно блиснули.

Строга Дама, побачивши це, звела губи в тоненьку ниточку.

— Івановичу, — сказала вона, — ви взагалі в курсі, для чого ми тут зібралися?

— Га? — діду явно не хотілось відводити очей від Інни, — в курсі, в курсі. Виконати