Про життя - Оксана Каліна

Як і будь яка мати, Наталка свою дитину любила до нестями, правда, при нагоді спуску не давала, але як не крути, саме доця була в її житті головною.

— Кицю, я от не знаю, які мені шкарпетки купить сині, чи чорні? І ті, і ті підійдуть? Ну добре… А які — житомирські чи може імпортні? Ті, що кращі? Зрозумів! — це чоловік, який Наталку просто обожнював. Чим погано? Та добре ж, хто сперечається.

— Ната, є тема, потрібно розкрутить. Коротше, слухай… — це начальник з роботи.

Наталка слухала. Переживала. «Внікала». Співчувала. Хвилювалася. Допомагала.

І от одного разу виникла ситуація, коли Наталці вкрай потрібно було з кимось поговорити, порадитись і попросити допомоги. Вкрай! І у «відьом» бувають обставини, коли хоч стій, хоч падай, хоч ревма реви.

Тож той ранок Наталка сама почала з «планьорки».

— Свєт, поговорити потрібно…

— Зараз? — Світлана говорити явно не мала бажання.

— А коли тобі зручно?

— Ну, не знаю…сьогодні точно ні. Роботи повно. А що трапилось? Та ти не хвилюйся, подруга, викрутишся, я ж тебе знаю. Пока.

— Ясно. Пока.

— Наташ, матонемся в кафе, потріпаться потрібно.

— Не можу, мене Толік уже запросив. А чому в тебе голос такий? Вище носа, відьми рулят і нє здаються. Чао!

— Ага.

— Мам, тут така справа…

— Знаю, яка справа. У дитини вже другий тиждень замок-блискавка на чоботі не працює. Дитя ходить напівголе, а батькам ніколи. Татко в гаражі безвилазно сидить, біля машини триклятої, мати з робіт не вилазить. Все на бабу скинули!

— Ну добре, замок куплю. Пока.

— Привіт, — це до чоловіка, — можеш по мене сьогодні заїхати? Погано себе почуваю. Що? Ну да, маршруткою дешевше, а електричкою ще дешевше. Кажу ж, погано себе почуваю. Так можеш, чи ні? От спасибі, не минуло й півроку, як ти погодився. Мені з тобою поговорить потрібно. Не вдома, прямо зараз. Ага, приспічило. Викручусь? Само собой, я ж розумна і сильна. Пока.

— Доцю, як ти, як справи? Все добре. От і чудово, — на душі ніби полегшало.

А начальник взагалі трубку не взяв, спить, мабуть.

Сіла тут Наталка і подумала: власне, якого дідька? Навіщо всі навколо, якщо ти все рівно одна?

Але ж повинна бути в світі людина, якій не все одно? Якій можна серед ночі зателефонувати, чи навіть приїхати і почути у відповідь:

— Щось сталося? Вирішим!

Будемо шукати.

Сергій нехотя плівся до хати. Він уже давно перестав почуватися вдома, як вдома. Що для чоловіка дім? Місце, коли ти втомлений і виснажений повертаєшся з роботи, а на тебе чекає любляча усміхнена дружина. Вона допоможе зняти пальто, насипле тарілку гарячого борщу, а можна й не гарячого, і навіть не борщу — хіба то головне? Дивитиметься на тебе люблячими очима і слухатиме твої розповіді про те, як минув сьогоднішній день. Або просто мовчатиме. Але те мовчання буде не тяжким, коли людям нема чого сказати, а легким і комфортним, коли вони розуміють одне одного без слів. Ось приблизно так собі уявляв Сергій повернення до рідної домівки. Але не так сталось, як гадалось.

Дружина і справді зустріла його біля порога. Вона підозріло вдивлялася в чоловіка. В її очах застигло німе питання.

— Як стьоклишко, — відповів Сергій на її погляд.

Дружина лише недовірливо знизала плечима і, повернувшись спиною до чоловіка, сказала:

— Суп в холодильнику, відбивні там же в чавунчику. Сам підігрієш. Чайник теж знаєш, як вмикається.

Сергій побрів на кухню. Підігрів їжу, наколотив міцного, аж чорного чаю. Хотілося поговорити, але не було з ким. До кухні заглянув старший син Андрій.

— Тату! — очі його радісно засяяли, він був чи не єдиним, хто радів батьковому поверненню додому, молодший ще в таких тонкощах не розбирався, — ти прийшов? Можна я з тобою посиджу?

Сергій мовчки кивнув. Андрій розказував йому щось про школу, Сергій слухав не дуже уважно, власні думки заважали, але умудрявся вдавати зацікавленість і навіть задавати питання по темі.

— Тату, я вже піду, — через деякий час сказав Андрій, — там зараз передача по телеку цікава почнеться.

— Іди, синку, — відповів Сергій.

Йому не хотілося відпускати малого, але ж не будеш тримати дитину на кухні весь вечір.

Він помив посуд, дістав ноутбук. Робочий день продовжувався, потрібно було ще дещо доопрацювати.

— Ти знову висівся на кухні? — заглянула дружина, — якого біса? Тут не наливають.

— Припини, будь ласка, — попросив її Сергій, — скільки можна?

Він, звичайно, був не янголом. Всякого вжитті натворив, все частіше приходив додому напідпитку. А інколи і зовсім «синім», таким, що ледве себе пам’ятав. Та чого там правду таїти — останнім часом тільки таким і бував. Чому? Бо так було легше переносити атмосферу… Чого? Нелюбові, докорів, нерозуміння? Та всього потроху. А йому хотілося так небагато — всього лиш лагідної посмішки, підтримки, ласкавого слова, філіжанку гарячої кави з рук в руки… Іноді такі прості речі виявляються недоступними…

— Скільки можна? А скільки треба, стільки й можна! — з викликом сказала дружина, — ти про мене багато за чаркою думаєш? Чи може згадуєш мене, як по своїм дівкам бігаєш?

Сергій промовчав, бо це була правда. Але якби в нього вдома був порядок і те, що йому було так необхідно — проста людська підтримка і жіноче тепло, хіба куди б він побіг? Ні…

Сергій мовчки піднявся, вимкнув ноутбук, пішов в коридор, так же