Про життя - Оксана Каліна

років чотирьох. Дівчинка — справжнісіньке «шмигало», на місці не всидить ні хвилини, а простору для діяльності і застосування вулканічної енергії — катма. Тож дівчатко починає забавляться тим, що витягує з кишень свого платтячка, з дитячої сумочки різноманітне «багатство» — папірці, фантики, резинки для волосся, ручки-ніжки від пупсиків, поламані олівці і так далі, і запихати у велику мамину сумку.

— Тетяно, — строго каже мама, — я тобі скільки разів казала, щоб ти не збирала всякий мотлох, і не пхала його всюди, не в мою сумку, так точно. І коли вже я привчу тебе до порядку? От вже ж неакуратна, — звертається вона до сусідки, літньої жінки, — зроду віку за собою не прибере. Скільки не товчу, що порядок повинен бути скрізь: в хаті, в одежі, в сумках, в думках — без толку. Я безладу фізично не терплю. От вірите, якщо в хаті не прибрано відчуваю себе просто хворою. А це — чортеня якесь, одно знає смітити. В який день по два-три рази в хаті пилосошу.

Дівчинка мовчки слухала тираду матері, напевне, вже просто звикла до таких «проповідей». Вона ретельно перебирала свої скарби, акуратно складала до різних купок по якомусь одній їй відомому і зрозумілому принципу і переправляла до маминої сумки.

Мама, червоніючи обличчям, мовчки спостерігала за діями дитини, потім схопилась, згребла всі ретельно складені речі і викинула їх у відкриту кватирку.

— Скрізь і у всьому повинен бути порядок, — перевівши подих, сказала вона.

Дитина в плач.

Куди пішла Таня?

— Де Таня? — блідими, безкровними губами шепотіла тітка Катерина, — покличте сюди Таню, тільки Таню, нікого більше бачити не хочу.

Тітка Катерина лежала в лікарні після складної операції. Їй страшенно боліла розрізана і пошматована «вандалами» (як вона називала лікарів, які втім, врятували їй життя) грудна клітина. До того ж, вона дуже тяжко відходила після наркозу.

Таня — це невістка, дружина старшого сина, молодшого вона ще одружить не встигла та й не дуже поспішала. Їм і так було добре. Молодший — слухняний, що мама скаже, те й зробить. Тож своїх потенційних наречених він щоразу знайомив з матір’ю. Ні одна їй не сподобалась. А хлопцю вже, між іншим, тридцятник на носі.

Старший виявився не таким слухняним і притягнув в дім дівку, яка відразу не сподобалась тітці Катерині. Чому — невідомо. Таня — дуже симпатична струнка білявка з хорошої родини, медсестра за фахом. А ще вона була по справжньому доброю, жаліла всіх: людей, котів, собак. Навіть квітів до вази не зрізала, казала, їм боляче.

Танін чоловік сміявся:

— Як же ти в людей голки зі шприців всажуєш?.

Вона знизувала плечима:

— То одне, а то — інше.

Так от, не вподобала тітка Катерина Тані.

— Ти дурна, — казала їй сестра, — такої дівчини, як Таня ще пошукати. У тебе двоє хлопців, дочки нема. Думаєш, доглянуть вони тебе на старості, як слід? А Таня догляне, серце в неї золоте.

Катерина тільки зневажливо відкопилювала губу:

— Не варта вона мого Сашка.

Ї заїдала невістку. Таня просила чоловіка з’їхати на зйомку квартиру, але, як на зло, той втратив роботу, а заодно і «заліг» в глибоку депресію. Вагітна Таня, скільки могла, ходила на роботу та на підробітки. Пацієнтів у неї вистачало, казали, рука легка і енергетика добра — хвороби вмить проходили.

Перед самими Тетяниними родами Катерина таки змогла випхати невістку з хати назад до батьків. Що вона там наплела Сашку — невідомо, але той на Таню й глядіти більше не захотів.

А тут хвороба скрутила Катерину, та ще й як скрутила, до операції діло дійшло. Хлопці, звичайно, відвідували матір, але якось в’яло. Та і які з них доглядальники?

То ж тепер виснажена, бліда Катерина лежала на лікарняному ліжку і кликала Таню.

Вирішим!

Наталку інколи жартома прозивали відьмою. Через очі. Вони в неї були геть чисто як у кішки: великі, на пів-обличчя, продовгуваті, прозоро-зелені. Як зиркне ними, то аж в голові від того погляду паморочилось. Була Наталка відьмою чи ні — то вже інше питання, але інтуїцію мала будь здоров. І вона, інтуїція, підводила хазяйку лише тоді, коли Наталка до неї не прислухалась. Бувало це не часто, та все ж траплялося. От щось наче шепче у вуха: не ходи туди, не чіпай того, не стромляй свого носа, куди не просять…Але ж хто коли кого слухає? І все таки Наталка вміла викрутитись навіть тоді, коли ситуація здавалась зовсім «аховою». Власне, ще й тому відьмою прозивалась. Та не зовсім про це зараз піде мова.

Якою б «відьмою» Наталка не була, люди до неї просто липли. Буквально всі, навіть, коли вона цього не дуже хотіла. Хоча, що тут дивного? «Хто світить, на того й летять», — казала колись Наталкина бабуся, теж жінка непроста.

Так от, було в Наталці щось таке, що приваблювало людей і підштовхувало до відвертості. А слухати вона вміла і по суті своїй була людиною доброзичливою і такою, що при можливості, намагалась допомогти. Наталка просто любила людей і вони їй були цікаві. Така собі нестандартна «відьма».

Кожен ранок у Наталки починався зі своєрідної «планьорки» по телефону або — спілкуванню в соцмережах:

— Наталь, ну ти уявляєш? Мій вчора знову вдома не ночував! — це Світлана, подружка, плаче в телефон, — а де чорти носили, не зізнається. Давно б вигнала, але діти…

— Наталочко, золото, матонемося на обід в кафешку, мені стільки тобі всього потрібно розповісти! — це інша подруга, теж Наталка, незаміжня і з насиченим особистим життям, в якому (прости Господи) і сам чорт не розбереться.

— Доню, вдома закінчились крупа, мило і зубна паста, — це мама, вона наглядає, щоб запаси всього необхідного поповнювались вчасно, Наталине діло на все це заробить.

— Мам, я