Про життя - Оксана Каліна

— Про те, що не потрібно мене діставати!

— Е ні, дорогенька, — сказала подруга, — у відповідь ми отримуємо той посил, який відправляємо Всесвіт!

— Що-що? — перепитала я, — тебе на філософію потягло? Мабуть, вдома і на роботі мало зайнята.

— Так от, — продовжила Ольга, — якщо ти відправляєш у Всесвіт негатив, зокрема, на свого чоловіка, він повертається до тебе ж!

— Та нічого я не відправляю! — знітилася я, згадавши, як недавно обізвала чоловіка телепнем — через що, вже й не пам’ятаю. У відповідь отримала традиційне — видра. Зернято істини в Ольгиних сентенціях таки є, змушена була зізнатися сама собі.

— Бачу, до тебе почало доходити, то ж виправляйся.

— Можна подумати у тебе на губах один лиш мед, — додавши в голос сарказму сказала я, — ти у нас теж дєвушка не дуже ласкава.

— І я буду виправлятись, — запевнила подруга.

Довго я набиралась рішучості, щоб сказати якесь ласкаве слово рідному чоловіку. Ти дивись: як капость якусь вимовити — так будь ласка, без затримки, а як що хороше — язик не повертається. Зверхзадача якась Все ж вирішилась:

— Зайчику, — кажу, — мені б оце відерце картоплі з погреба внести?

Чоловік довго і підозріло мене розглядав.

— Ти що — п’яна? — нарешті запитав, — чим може коханця завела і «адреси» попутала?

Я застигла стовпом. От тобі і зверхзадача!

Настя розбила чашку.

— Ну все, чекай біди, — вона схрестила руки на грудях, наче збиралась вже від тої біди сховатися.

— Тю, дурна, — сказала їй сестра Лєна, — посуд б'ється — чекай удачі. Ти що, не знаєш цього. Пісня навіть така, здається, була.

— Кажу тобі — щось станеться.

Настя була не те що песимісткою, але дуже забобонною. Вона десятою дорогою обходила чорних котів, навіть якщо вони до неї не мали ніякого діла. Навпаки, коти, побачивши Настю, тікали світ за очі. Мабуть відчували, що вона не дуже везуча.

Одягнена навиворіт блузка була для Насті суттєвим приводом повернутися з півдороги додому, якщо вона, наприклад, їхала на роботу. Настин начальник вже не раз погрожував їй звільненням за вічні запізнення та прогули. Правда, до цих пір так і не звільнив, бо був добрим, але влітало їй таки добряче.

— Як він не розуміє,- трагічно заломлюючи рука жалілась вона сестрі,- одіж навиворіт — до біди. А якби електрика загорілась в той день, або мене збила машина і лежала б я зараз в лікарні?

— Нє, ну ти нормальна? — кип'ятилась Лєна, яка, навпаки, була дуже прагматичною і у всякі там чудеса-забобони не вірила, — з електричкою нічого не сталося, інакше б по новинах уже передали. А тебе Ілліч скоро звільнить, дограєшся. Ніхто таку дурепу більше на роботу не візьме. Я б точно не взяла.

Настя накопилила губу, збираючись заплакати.

— І не реви! — тупнула ногою Лєна, номер не пройдьот! Коли ти вже виросте, Настю? До тридцятника тобі добирається, а я ношусь з тобою, мов з малою дитиною.

— А що я зроблю, раз я така невезуча-а-а-а? — все таки заридала Настя.

— Бо віриш у всякі дурниці. Менше б звертала на це увагу, і везіння б де взялося.

Настя закивала у відповідь головою: мовляв, добре, я спробую.

Лєна тільки зітхнула. Подібна розмова у них відбувалась не раз і не двічі.

— На роботу збирайся, — гаркнула Лєна так, що Настя аж підстрибнула, — і без всяких мені…

Сестра пішла, але Настя так і не змогла примусити себе в цей день вийти на вулицю, не те що на роботу поїхати. Вона просто дивилась серіали по телевізору.

Десь по обіді в двері подзвонили.

«Лєнка, — злякалась Настя, — хоча чого б то, вона ще має бути на роботі. Тоді хто? Не відчиню, недарма ж чашка сьогодні розбилась».

Але тут вона згадала, що обіцяла сестрі не бути такою забобонною і нехотя пішла відчиняти.

На порозі стояв симпатичний молодий чоловік міцної статури.

— Вибачте, мені потрібні Михайленки.

— Нема тут таких, — пробелькотіла Настя.

Зарюмсана (серіал був про любов), розпатлана, вона мала такий беззахисний вигляд, що могла б розтопити й більш міцне серце, ніж в даного молодого чоловіка.

І що, спитаєте ви? Та нічого, вже п'ять років разом. Правда, Настя менш забобонною не стала, але влітає їй тепер від чоловіка.

Юлі терміново знадобилась ця спідниця: довга, яскравих, майже циганських барв, у дрібний білий горошок. Вона про таку мріяла вже півроку. Грошей, як водиться, на обновку не було, тому вона вирішила позичити їх у Степановича, бухгалтера з фірми. Він був дуже ощадливим, як і всі люди цієї професії, але Юлі не відмовив би, бо мав до неї симпатію.

— Степановичу, — Юля, наче чудне видіння, влетіла в кабінет бухгалтера, — грошей позичите?

— Знову на якусь ганчірку? — набурмосився той.

— Та ви що! — Юля закліпала довгими підфарбованими віями, — піду перфоратора собі куплю, в господарстві згодиться.

Степанович тільки махнув рукою, але грошей дав.

Щаслива Юля поскакала в магазин. По дорозі, з якогось дива, купила газету, яв якій раніше трудилась економістом. На передостанній сторінці оголошення: нашому співробітнику Ірині С. терміново потрібні гроші на лікування, онкологія…

«Ірка! — ахнула Юля, — це ж як до тебе ця зараза прилипла?»

Юля згадала Іру: мила і добра, вона допомагала всім, в тому числі і Юлі, яка тільки після інституту влаштувалась на роботу і такого, не маючи досвіду, накрутила в документах… А Іра розгребла.

«Така доля» — подумала Юлька, і відчула, що гроші на спідницю,