Про життя - Оксана Каліна

— Падлюка, — схлипнула Тетяна, — все життя мені зіпсував.

Андрій в знак згоди кивнув головою. Зіпсував, не без того. Вони обоє його собі добряче псують. Хто знає, може з кимсь іншим Тетяна була б щасливіша, власне, як і він з якоюсь іншою жінкою. Але маємо те, що маємо.

— Не важливо, де я був, Таню, — сказав Андрій, намагаючись, щоб голос звучав якомога лагідніше, — питання в тому, як ми будемо жити далі?

— Як?! — аж звилась Тетяна, — в моєму ж власному домі ти мені нерви тріпаєш і ще й питаєш, як ми будемо далі жити?

Андрій посміхнувся кутиком вуст. От ми й знову почали з того, на чому зупинилися. Господи, як же йому остогидли оці вічні перетягування ковдри на предмет «хто в домі хазяїн». Андрій часто уявляв собі таку картину: він, втомлений, приходить додому, його зустрічає усміхнена дружина, підносить чашку кави (не швиргицькає через весь стіл окріп прямо на коліна), розпитує, як минув день, обнімає за плечі… Йому тепло, спокійно і затишно. Більше нічого не потрібно. І нікуди не хочеться тікати з дому. Як давно це було… І чи було взагалі?…

— Дурепа, якої ще в світі пошукати! — сказала Лесі сестра Інна і покрутила пальцем біля скроні.

— Приймається, — згодилась Леся, бо сестра була права на всі сто відсотків.

— І що ти собі думаєш? — Інна дуже любила Лесю, молодшу за неї на десять років, власне, вона її, як то кажуть, виховала «власними руками» доки мама бігала по роботах, в пошуках зайвої копійки, але зараз готова була її вбити.

— Не знаю, — Леся розвела руками, — нічого не знаю. Просто я зараз щаслива. Можна я хоч деякий час побуду щасливою? — вона весело підморгнула сестрі.

Інна в усі очі дивилась на Лесю. Та дуже змінилась. В чому саме виявлялись ці зміни визначити було важко, але сестра стала інакшою. Красивішою? Молодшою? Веселішою? Ні, не це, хоча і це також. Вільнішою — нарешті зрозуміла Інна. Раніше Леся, від природи жвава і весела, ніби примусово зачинялася від всіх, заганяючи свої почуття в найпотаємніші кутики душі. А тут знову стала сама собою: величезні блакитні очі сяяли, ніби яскраві зорі і навіть волосся, здавалось, ще вогненніше палахкотить на сонці. Інна знала, що Леся не дуже щаслива сімейному житті, хоча в родині у неї був абсолютний порядок. Як так може бути? А от може! Чудовий чоловік, прекрасні, виховані діти, вдома порядок, лад і спокій. А сестра нещасна. Інні це дуже боліло, бо Леся була їй, власне, як ще одна дитина. Раніше вона частенько чіплялась до сестри:

— Лесько, дурепо ти набита, ну скажи, чого тобі не вистачає? Таж Сергій тебе обожнює, ні разу ні на кого й не глянув і не гляне — це я тобі відповідально заявляю. З жиру бісишся?

Леся тільки винувато знизувала плечима.

— Не знаю, Інно. От не стикується щось на рівні клітин крові і все тут. Нічого не можу зробити. Але ти не переживай, я ж в тебе розумниця. Все буде до ладу, ось побачиш.

Все було до ладу аж цілих 12 років, і тут на тобі — Леська зізналась, що в неї з'явився інший. Інна бачила, що це серйозно.

— Хто він? — напустивши на себе суворості випитувала вона сестру.

— Хтось! — дзвінко сміючись відповідала Леся. Вона знала, що Інна її ніколи не видасть, у них існувала сімейна порука. Сестринська мафія, одним словом.

— І що ти тепер думаєш робити? — допитувалась Інна.

— А все уже зроблено! — сміялась Леся.

— От безсоромниця! — і собі посміхнулась Інна, — та все ж, Лесько, що буде далі?

— А не знаю! І знати не хочу! — знизала та плечима, — я просто хочу хоч трохи побути щасливою!

— Знаєш, яке основне завдання жінки? — якось спитала подруга Ольга, загадково блиснувши карими очима.

— Народити і виховати дітей, — сказала я.

— Само собою, — згодилась вона, — а ще?

Думала я думала, та так і не додумалась, щоб їй відповісти.

— Темнота! — зневажливо махнувши рукою сказала Ольга.

— А ну ж давай, просвіти мене.

— Голо-о-о-вне за-а-а-авдання жі-і-і-нки, — манірно розтягуючи слова, сказала подруга, — бути красивою і говорити чоловіку, що він молодець.

— Це ж звідки ти почерпнула таку мудрість? — здивувалась я.

— З Фейсбука, — відповіла Ольга.

Вона нещодавно добряче підсіла на соціальні мережі, і як тільки видавалась вільна хвилинка, «фейсбучила», та «контачила».

— А, — розчаровано сказала я, — знайшла звідкіля мудрості брати.

— Багато ти розумієш! — образилась подруга, — краще б задумалась, над тим, що я тобі сказала.

— Фейсбук сказав, — уточнила я.

— Добре, Фейсбук, — згодилась Ольга, — але згадай: коли ти останній раз своєму чоловіку казала щось гарне?

Я задумалась. Дуже сильно задумалась.

— Ага, не пам’ятаєш! — урочисто, наче знаходилась на церемонії укладання шлюбу, заявила подруга, — а у чоловіків, між інших, від гарних слів крила ростуть.

— Ти диви! Аби не полетіли куди, бо не піймаєш!

— Я не жартую. От тобі, наприклад, приємно було, якби кожен день тебе називали «сонечком», «котиком», казала яка ти гарна, приваблива, який смачний борщ наварила і так далі.

Я задумалась. Сильно задумалась… Та чого там, звичайно ж, приємно.

— Тебе як чоловік називає? — спитала Ольга і насмішкувато примружилась.

От вже ж хитра, знає, що не збрешу.

— Ну видрою, — набурмосилась я. Та й не тільки чоловік мене так називає, є ще, дєятєлі…

— А про що це говорить? — взяла вона руки