Про життя - Оксана Каліна

«Та це ж половина моєї зарплати», — вже розуміючи, до чого те припікання, намагалась домовитись зі своєю совістю Юля, і спідницю ж страх як хотілось купити!

Вона переклала гроші в сумочку, щоб не пекли, і попрямувала в магазин.

«У неї своє життя, у мене своє», — думала по дорозі.

А потім різко розвернулась, скочила в маршрутку і поїхала до найближчого банку.

То спідниця, а то життя.

— Борщу, перед тим, як зняти з вогню, потрібно пару хвилин дати добре перекипіти, смачнішим буде, — з видом затока сказав чоловік Світлани Борис, напинаючи смажену рибу, яку перед цим він покритикував.

Світлана промовчала. Не було сенсу у відповідь казати щось на кшалт — я ж до тебе в гараж командувати не лізу чи, тим більше, затівати суперечку. У світі існує категорія людей, які завжди все знають краще за інших, в усьому розбираються, і довести яким щось просто неможливо. До неї належав і Борис.

Світлана мовчки ввімкнула газ під каструлею, борщ закипів сильніше. Червоні бризки, мов краплі крові, вилітали з неї і осідали на бежевому кафелі, яким була оброблена робоча стінка. Світлана, мов зачарована, дивилась на яскраві патьоки, що проробили собі доріжки на ідеально чистій дорогій італійській плитці.

— Чого дивишся, витирай швиденько! — заволав чоловік, — плитка грошей коштує! Що ти за хазяйка врешті решт!

Світлана раптом отямилась, пильно, ніби вперше бачила, подивилась на чоловіка, і сказала:

— Та яка вже є.

Вона зняла хвартух, зайшла до ванни прийняти душ, бо потрібно було збиратись на роботу (Світлана завжди перед роботою готувала їжу, щоб ввечері чоловік не сидів голодний).

Вона ретельно вимила, потім висушила волосся, яскравіше, ніж зазвичай, нафарбувалась, ошатніше вдяглась.

— Куди це ти вирядилась? — підозріло запитав чоловік.

— Кудись! — сказала Світлана і, підморгнувши, вийшла з хати.

На душі стало легко, бо Світлана раптом зрозуміла, що до чоловіка більше не повернеться. Борис, в принципі, хороший, комусь за щастя такий чоловік буде. Але не їй. Ну не вгадала вона свого часу, так що ж тепер? Те, що здавалося надійністю, виявилося занудством, розум обмежувався нахапаними по поверхні хаотичними знаннями. Та навіть не в цьому справа. От не зросталось щось, не стикувалось на рівні клітин крові. І нічого тут зробити не можна було, ніяке стерпитьтся-злюбиться не допоможе. Світлана чітко зрозуміла це десь через рік після весілля. Питається, чого терпіла довгих сім років? А хто знає: відповідальність, обов'язок… Маячня.

На роботі одразу помітили, що Світлана якась не така. Охоронник, Віталій, провів її захопленим поглядом, наспівуючи при цьому:

— Гуляєт красотка, подводная лодка… — він в армії служив підводником, тому і компліменти, і гумор в нього були специфічними.

Світлана і йому підморгнула у відповідь.

Вона зайшла до свого кабінету, точніше, приймальні начальника, де їх, секретарів-референтів, працювало аж троє. Фірма була дуже великою, тож роботи вистачало всім.

Світлана була старшим референтом. В принципі, роботою вона була задоволена: шеф — інтелігент і розумничка, дівчата — слухняні і вишколені, обов'язки свої Світлана знала прекрасно і вміла чітко і грамотно спланувати як робочий день шефа так і всієї фірми. Але сьогодні щось було не так. Світлана довго не могла зрозуміти, що саме, а тоді до неї дійшло: відчуття того, що на цій роботі, якою б престижною не була фірма, вона просто просиджує свої брендові платтячка, спіднички і штанці. Нема живого діла. Люди живі навколо є, а діла нема. Вона — обслуговуючий персонал, не більше. А потрібно, щоб було більше і хочеться більшого! Малювати — зрозуміла Світлана. Вона чудово малювала. Коли їй ставало особливо тяжко і сумно, Світлана завжди хапалась за пензлі та фарби і, змішуючи кольори, переносила на полотно свої думи. Ставало легше. Світлана знала (бо казали відаючі люди) та й відчувала сама: її роботи — не просто красиві картинки. В них було щось… якась магія, яка заворожувала, приманювала, примушувала зупинитися і вдивитися…

Світлана довго споглядала сліпучо-білий аркуш дорогого офісного паперу. Поті рішуче взяла не менш дорогий паркер, написала заяву на звільнення. Що її чекає без цієї роботи, враховуючи, що до чоловіка вона більше не має наміру повернутися? Скоріше всього, доведеться деякий час посидіти на воді і сухариках.

— То й що? Для фігури корисно! — сміючись, сказала Світлана нічого не розуміючим молодшим секретаршам і попрямувала до відділу кадрів.

— Два тижні відпрацювання, — похмуро сказав Степанович, офіцер в минулому, а нині завідуючий відділом кадрів (а заодно, як говорили, і неофіційний керівник служби безпеки фірми).

— Ага, щаз-з-з, — насмішкувато протягнула Світлана і помахала Степановичу ручкою.

Що далі, подумала вона і хотіла було пере телефонувати коханцю. Так, так, коханцю! Хто без гріха, нехай перший кине в неї камінь! Їхній зв'язок продовжувався ось уже півтора роки. Чому пішла на це? Бо біля чоловіка було холодно душі і тілу. Може тому в неї і завагітніти не виходило? Світлана дуже цього хотіла, думала, дитина надасть сенс їхньому подружньому життю. Чи любила Світлана коханця, Руслана? Любила, йолки дрова. Але він був одруженим, це по-перше, а по друге, уявити собі сімейне життя з ним вона просто не могла. Працювати — так, в роботі він був дуже надійним, спати — з превеликим задоволенням, в цьому ділі рівного Руслану вона ще не зустрічала. Але жити з ним кожен день… Ні, це випробування не для слабонервних, тому й відривати його від сім'ї не мало сенсу. Та, власне, Світлана взагалі була не з тих, хто стане лізти в чужу сім'ю, навіть якщо це сім'я твого власного коханця. Що ж її не влаштовувало в Руслані? Хоча ні, не влаштовувало — неправильне слово, скоріше насторожувало. Дуже вже він був «любвєобільним», жінок люби більше ніж автівки і рибалку. При чому жінок «різнокаліберних». До Світлани він прикипів тому, що вона дуже довго не