Про життя - Оксана Каліна

її розумів: невідомо як би він сам повівся, якби дізнався, що Світлана йому зраджує. Прибив би, мабуть, не дивлячись на те, що кохання вже давно минуло. Він не розумів лише одного: навіщо вплутувати у їхні розбірки дітей? Хіба вони винні, що між батьками пролягла прірва?

Сергій заради дітей був змиритися з чим завгодно: вислуховувати нотації тещі, жити з перманентно «пиляючою» його дружиною, пересаджувати в клумбі квіти, які вигребли кури… Але Світлана, нападаючи на нього, кожного разу кричала дітям:

— Дивіться, ваш любий таточко тітоньку нову собі знайшов, на неї гроші витрачав, а ви ходіть голі-босі!

Хоча це було неправдою — дітей Сергій завжди забезпечував сповна.

Скільки він не просив вибачення за ту «свою» гречку, так його й не отримав.

Тож вчора ввечері його вкотре виставили з дому. От він і помандрував світами. А куди подітися?

Сергій допалив цигарку до фільтра, мало не обпікши собі пальці. Перевірив, чи зачинена машина, і попрямував на роботу. Благо, «контора» знаходилась недалеко, бо на тремтячих ногах пересуватись було важкувато.

В «конторі» його першою зустріла симпатична чорнява Галочка.

— Галка-а-а-а, — розкинувши для обіймів руки заспівав Сергій, як би погано йому не було, на людях він завжди тримався — услышь, как сердце стучит о тебе-е-е-е…

— Та йди ти, — вивернулась з його обіймів Галочка, — готовий?

— Готовий! — радісно підтвердив Сергій, — готовий любить тебе, як свою душу!

— Як тебе тільки дружина терпить? — пирхнула Галочка, — я б на її місці тебе давно виперла.

— Ти що! — скроїв ображене обличчя Сергій, — у нас повний ажур, любов кипить і квітне.

Він відпустив Галочку і, щось насвистуючи, почав підніматись сходами наверх.

— Ти чула, Тетяно? — звернулась Галочка до напарниці, — любов кипить і квітне. Казав мені один чоловічок, а тому його знайомий, що наш Сергійко ні однієї спідниці не пропустить. До мене он бачиш, як чіпляється.

— Та прямо таки чіпляється, — сказала Тетяна, — подурачився хлопець. Що йому, повз тебе, молоду та гарну, незворушним верблюдом пропливати?

— А ще казали, що він дівок якихось незрозумілих на роботу водить. Чого й для чого — угадай з трьох раз. Куди тільки начальство дивиться?

— А ти менше слухай, хто що каже, очам своїм краще довіряй, а не чужим словам, — відповіла Тетяна.

Сергій випадково почув розмову дівчат — стінки в конторі були тонкими, а якщо двері не зачиняти, то взагалі почуєш, те, чого й не хотів.

Він про себе всміхнувся. До дівок йому зараз? Сергій згадав: позаминулого разу, коли його виставили з дому, заборонили бачитися з дітьми. І до його матері (рідної бабусі!), з принципу (тільки невідомо якого), їх теж не відпускали. Дякувати Богу, що існують мобільні телефони! Сергій додзвонився до старшого сина і довідався, що зараз вони вдома самі, бо теща і дружина були на роботі. Двоє малих дітей. Самі. Вдома. Сергій відразу рвонув до них, щоб забрати, але хата виявилась зачинена, ключів не було. Кожні 20 хвилин він дзвонив до малих, щоб переконатися, що з ними все гаразд, кожну годину під'їжджав до хати, щоб побачити їх хоча б у вікно. От тобі і всі дівки.

Сергій ввімкнув комп'ютер, але робота не клеїлась. Раптом згадалась фраза: «Взуй мої черевики, пройди моєю дорогою, от тоді матимеш право судити мене».

Воістину — в чужому оці бачиш смітину, а в своєму не видно колоди.

«…Інтернет є і тут…»
(з підслуханого в автобусі і підтвердженого Фейсбуком)

Їду в автобусі. На протилежному ряду сидить юнак приємної зовнішності і з усіх сил намагається звернути на себе увагу яскравої брюнетки з жагуче-чорними очима. Брюнетка кокетливо позиркує на юнака, але на прямий контакт не йде. І тут він каже:

— Хочеш, розповім тобі історію, яка сталась з одним моїм другом? І смішно й грішно в одному «флаконі».

Красуня зневажливо повела плечима, мовляв, хоч розповідай, хочеш ні.

Хлопець тут же ухопився за примарну можливість сподобатись «об’єкту страсті» і почав заливати солов’єм. (Я, вибачаюсь, теж вуха нашорошила).

— Значить, діло було так, — ефектна пауза, — поїхав батько одного мого друга на курорт. Сам, — знову ефектна пауза, — жінка його мала приїхати через день. Облаштувався, значить, дядько Василь у готелі, розвідав обстановку, сходив на пляж. Наступного дня вирішив відправити електронкою листа дружині, мовляв, так і так, приїжджай, умови цілком пристойні. Сів писати листа приблизно такого змісту: добрий день люба моя. Уявляєш, навіть тут є інтернет — аж куди всесвітня павутина дісталася. Добрався я сюди нормально, умови тут теж цілком пристойні, приїжджай, з нетерпінням буду чекати. P.S: одне негаразд — тут дуже спекотно. Люблю. Твій Василь. Та й відправив листа, але (знову пауза), помилився однією буквою. І прийшов той лист до мами ще одного мого друга, вони недавно (юнак перехрестився) поховали батька. І от читає бідолашна жінка того листа, блідне на очах, і тихенько сповзає по стінці. Ледве відкачали.

— Та ти що! — нарешті розсміялась чорноока красуня, а потім напустила на обличчя суму, — і справді — сміх і гріх.

Я й сама посміялась. Та найважливіше те (для хлопця, звичайно), що вийшов він з автобуса за ручку зі своїм «предметом».

От молодець, подумалось мені, але як на мій логічний розсуд щось в цій історії було не те, «театралізму» забагато, чи що. І що ж ви думаєте: ввечері, «ганяючи» Фейсбук, я прочитала точнісінько таку ж історію, тільки дядька, який писав листа, звали Андрієм.

Та яка різниця? Креатив, він із «Фейсбука» креатив — мету ж було досягнуто.

Подвійні стандарти

П’ятниця. Електричка. Повно людей. Протиснутись не можна ні вперед, ні назад, ні вправо, ні вліво, дихається і то з трудом. Навпроти в купе сидить молода мама з дівчинкою