Пірат - Гарольд Роббінс

— Звичайно ж.

— Ви теж не маєте нічого проти? — спитала вона Джордану. — До того ж, вам двом, мабуть, є про що поговорити.

— Я не заперечую,— відповіла Джордана.

— Тоді, на добраніч.

— Добраніч.

Коли двері за нею зачинилися, Бейдр повернувся до Джордани.

— Яка твоя думка? — спитав він.

— Я гадаю, що я їй не до вподоби.

— Як ти можеш так говорити? — в його голосі прозвучав подив. — Вона тебе навіть не знає.

— Твоя донька — ревнива.

— Ти говориш дурниці,— мовив він, у його голосі чулося роздратування. — До чого вона має ревнувати? Я запросив її пожити у нас, правда ж?

Джордана глянула на нього. Є речі, яких чоловіки ніколи не розуміють. Вона згадала, як ревниво вона ставилася до свого батька і що відчувала, коли вперше побачила його з новою дружиною.

— Власне, це не має ніякого значення,— мовила вона. — Я рада за тебе.

Він не відповів.

— Вона дуже гарна дівчина,— сказала вона.

— Так.

— Що змусило її так раптово залишити школу?

— За її словами, вона відчула, що життя проходить повз неї,— відповів він і пирхнув. — У дев'ятнадцять років!

— Це не так вже й смішно,— сказала вона. — Я можу це зрозуміти.

— Можеш? — він здивувався. — Тоді, можливо, ти зможеш пояснити мені, чому раптом після всіх цих років несподівано вона захотіла мене побачити?

— А чому б і ні. Ти — її батько. У дівчат до батьків дуже особливе ставлення.

Хвилину він мовчав.

— Я мушу зателефонувати її матері і розповісти їй.

— У мене таке відчуття, що краще не треба. Про це її мати вже знає.

— Що тебе наводить на цю думку?

— Твій батько говорив мені, що вона провела майже все літо у своєї матері і що вона виїхала з Бейрута кілька тижнів тому. Її мати напевно знала, куди вона їде.

Він поглянув на неї з подивом. Дивно. Лейла дала йому зрозуміти, що приїхала зі школи. Вона нічого не сказала про те, що побула вдома. Він розмірковував, чому вона не розповіла йому про це, та вирішив Джордані не говорити.

— Гадаю, що мені треба зателефонувати моєму батькові,— сказав він. — Нехай він поговорить з її матір'ю.

Джордана посміхнулася. Інколи вона бачила його наскрізь. Він не хотів розмовляти зі своєю колишньою дружиною.

— Хлопці питали, чи зможуть вони навідатися сюди, коли ми купимо будинок. У них ніколи не було нагоди погратися в снігу.

Бейдр засміявся.

— Перекажи їм, що вони зможуть приїхати сюди того ж дня, коли почне падати сніг.

Дік Керрідж відкинувся на своєму стільці і зняв окуляри для читання. Він узяв з шухляди столу клаптик замші і, відвернувши стілець від яскравого світла тензорної лампи, почав повільно протирати скельця. За вікном ліниво кружляли великі білі сніжинки.

Вони пробули в Швейцарії майже місяць, перш ніж випав перший сніг, і Бейдр, вірний своєму слову, того ж дня приправив літаком своїх синів. Тепер вони проводили вихідні в Гштаді. Сам він залишився в Женеві, щоб розібрати стос паперів. Бейдр зателефонував йому сьогодні вранці. Настрій у нього був чудовий. А хлопцям тут дуже подобається.

Керрідж посміхнувся до себе. Всі батьки на диво одинакові, незважаючи на свій майновий статус. До своїх синів Бейдр ставився майже так само, як і він до своїх. Він знов повернувся до столу і поглянув на фотографію своєї дружини і синів. Фотографія, зроблена в його саду, в Каліфорнії, раптом навіяла на нього гостре почуття самотності. Вони були так далеко від снігів Швейцарії.

Він почув, як за його кабінетом, який служив їм конторою, коли вони працювали в цьому великому домі в Женеві, клацнула клямка дверей. Він поглянув на годинник. Було вже по другій годині ночі. З фойє почулося човгання товстих підошов черевиків по мармуровій підлозі. Безсумнівно, ритм кроків був жіночий. Це, мабуть, прийшла Лейла. Вона була єдиний член родини, хто не поїхав до Гштада. Вона щось говорила про додаткові суботні заняття в школі, але туди вона не пішла. Замість того, вона до обіду просиділа в своїй кімнаті, потім вийшла і повернулась тільки зараз.

«Щось було дивне в її поведінці»,— подумав він. Незважаючи на показну люб'язність і охоту до співпраці він відчував якусь відчуженість, стриманість в її очах, наче вона вела якісь свої розрахунки. Випадком він перехоплював у її погляді неприязнь, особливо по відношенню до Джордани, хоча, очевидячки, вона намагалася її приховувати.

Кроки досягли східців і стали підніматися, потім вони зупинилися. За мить ручка кабінетних дверей непевно покрутилася.

— Заходьте,— сказав він.

Двері широко відчинилися, на порозі стояла Лейла, одягнена в свої незмінні голубі джинси.

Інколи він подумки питав себе, чи була в неї якась інша одежа.

— Я не хотіла турбувати вас, але з-під дверей пробивалося світло.

— Нічого. Ви мені не заважаєте. Однаково я вирішив зробити зараз перерву.

Вона зайшла до кімнати, йому було видно, як на її волоссі та одязі тануть сніжинки.

— Від того часу, як батько поїхав учора вранці, ви так і не підводилися.

Він посміхнувся.

—