Пірат - Гарольд Роббінс
— Ти вмієш стенографувати чи друкувати? — спитав він.
— Я трохи вмію друкувати.
Він помовчав, а потім похитав головою.
— Боюсь, що ні. Навіть для цих посад нам потрібні люди, які для цього навчалися.
— Я могла б сидіти на прийомі. Я залюбки почну з чого завгодно.
— Ти моя дочка. Як ти гадаєш це буде виглядати?
— Ніхто про це навіть не взнає. Ми зможемо це втаїти.
— Ні. Це не пройде. В такій роботі таємниць немає.
Вона була в розпачі.
— Я не повернуся в ту школу,— сказала вона вперто. — Я її ненавиджу.
— А ти і не мусиш. У мене є інша задумка.
Вона поглянула на нього з надією.
— Якщо те, про що ти говориш,— серйозно, я можу влаштувати тебе до університету в Штатах, де ти змогла б опанувати менеджмент. За кілька років ти б мала достатньо знань, щоб обійняти якусь посаду в нашій організації.
— На це підуть роки,— сказала вона нетерпляче. — А що як зараз? До того часу, як я закінчу навчання, все буде зроблено.
Він засміявся.
— Я так не думаю. Роботи більш аніж достатньо і вистачить її на два наших з тобою життя.
— А чи не можу я навчатися прямо тут? — спитала вона. — Таким чином, я могла б навчатися і одночасно, після занять, працювати.
— Це — не рівноцінно. Все, чому вони можуть навчити тебе — стенографії, друкуванню і,можливо, простій бухгалтерії.
— Це було б початком, а якби я побачила, що мені це вдається, то могла б поїхати навчатися до Штатів.
— Дай мені це обмізкувати.
— Тут немає про що думати,— сказала вона, мов про вирішену справу. — Я чула, як твій співробітник телефонував до банку, шукаючи секретарок. Поки ти чекаєш на них, я могла б відповідати на телефонні дзвінки і бути твоєю секретаркою. Я дуже вправна на телефоні. Справді.
Він засміявся.
— Ти дуже рішуча молода особа.
Вона витримала його погляд.
— Ти просто не знаєш наскільки.
— Я починаю усвідомлювати,— він весело хмикнув, та потім посмішка зникла з його лиця. — Ти знаєш, я маю обговорити цю справу з твоєю матір'ю.
— Чому? До цього ти ніколи з нею про мене не говорив.
— Це те, що вона тобі казала?
— Так.— На мить вона опустила очі, потім знову підняла на нього свій зір. — Чому ти ніколи не хотів нас бачити, після того як залишив нас?
Бейдр витримав її погляд.
— Це те, що сказала твоя мати?
Вона кивнула.
Бейдр мовчав. Який сенс був говорити про те, як багато разів він прохав про можливість побачити її чи їй відвідати його, а закінчувалося це одним і тим же: Маріам відмовляла йому, говорячи, що вона не хоче мати з ним нічого спільного. Лейла знала лише те, що він залишив їх, і так повинно і залишатися. Він глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря.
— Ну, це неправда,— сказав він тихо.
Вона мовчала. Він відчував, що вона сумнівається.
— Та зараз це не має значення,— сказав він м'яко.— Ти тут, і я говорю з тобою.
Вона кивнула, все ще мовчки.
— Розкажи мені,— ніяково сказав він,— як там твоя сестра?
— Добре. Вона заміжня. З нею та її чоловіком я зустрічаюся рідко. У нас небагато спільного. Вони дуже благопристойні. О, так, Амаль гадає, що вона, напевне, вагітна.
Він посміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що я скоро стану дідом?
— Це цілком можливо.
Він легенько свиснув.
— Це чисто по-американському,— сказала вона.
— Що ти маєш на увазі?
— Цей свист. Що він означає?
Він засміявся.
— Мені треба багато дечого переварити. По-перше, я тільки-но усвідомив, що я батько дев'ятнадцятилітньої дівчини, а тут ні сіло ні впало — я дід.
Лейла засміялася.
— Не зважай на це. Амаль кожного місяця гадає, що вона вагітна. Можливо, і на цей раз буде, як у попередні.
— Ти знаєш, що у тебе є два брати?
— Я знаю. Мухаммед і Самір.
— Ти знаєш, як їх звуть?
— Це не цілковита таємниця. В газетах завжди є про тебе оповіді. І фотографії.
— Вони гарні хлопці. Тобі вони сподобаються.
— Я б хотіла зустрітися з ними.
— У тебе буде нагода. Невдовзі. — Він звівся на ноги. — Де ти зупинилася?
— У подружки,— сказала вона. — Її родина живе в Женеві.
— Швейцарці?
— Так.
— Ти залишишся там чи, може, хотіла б перейти сюди, до мене?
— Як ти скажеш,— сказала вона, відводячи очі.— Гадаю, що так.
— Тоді збирай свої речі,— сказав він. — Ти
