Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Де не взялися «кожушані шапки» і понеслися за втікачами, ловлячи їх своїми зашморгами та нашпигуючи на довгі жердини. Почулися крики козацьких ватажків: «Бий, круши!» — та вже бити було нікого, на полі лишилися тільки полонені. А «кожушаним шапкам» мало було нашпигованих ляхів, вони носилися полем, виловлюючи когось із козаків та нанизуючи докупи. Заревли козаки, немов бики перед зарізом, і, гуртуючись, почали відштрикуватись від усюдисущих степовиків, не сміючи одним порухом відсікати голови з «кожушаними шапками». Перестала здригатися земля, а поле швидко звільнилося від вояків і від полонених. Воно почало вмить заростати плевелами[72] та будяками, і Санько з невеликою купою таких, як він, пішов виловлювати своїх і чужих коней, які, побачивши козаків, самі прибігали до них, запрошуючи в дорогу…
Перервали уранішній сон Санькові скрекіт сорок, вовтузіння їздових та кухарів. Санько, поглядаючи з-під воза на метушню людей, легенький приземкуватий туман, що вже перемішався з димом від вогнищ, лежав, насолоджуючись вранішньою тишею. Та думки враз навернули його до сьогоднішнього бою, і тепер незвичний сон нагадав про себе. Санько захвилювався за старих друзів по сотні — Гусака та шаргородців.
Почали прокидатися хлопці з десятки і, штурхаючи без жалю один одного, заспішили обмиватися холодною водою. Сьогодні кухарі подали гарний харч, у кулеші було вдосталь шматків сала, а на додачу кожному по скибці сушеного хліба. Хутко справились зі сніданком, і Санько помчався до Гунти уточнити свої дії.
Коли повернувся, хлопці вже сиділи на траві, чекаючи на свого десятника. Голота побачив, що троє нових, ще не звиклих до «тихої» війни хлопців сиділи разом, не розмовляючи ні з ким. Решта «старих» вивідувачів, не зважаючи ні на що, веселили один одного різними вигадками. Санько прискіпливо оглянув своїх хлопців, і вони тихцем один за одним вийшли з табору в бік Меджибожа. Цього разу вперед направив худорлявого та спритного Костя Танцюру, а позаду йшов Титикало, якого важко було захопити зненацька.
Наблизившись до містечка з південно-західного боку, десятка Санька опинилася в незручному становищі. Проти вранішнього сонця важко було розгледіти підступи до міста, а довгі тіні дерев приховували і те, що поряд.
Зупинивши свій гурт, Голота почав радитися, як їм чинити далі. Може так статися, що із засідки їх усіх переб’ють, немов курчат. Нічого кращого не зметикували, як одягнути на Танцюру вбрання полоненого німця, яке дісталося молодому козаку Маркелу Притулі. Швидко мінялися одягом, і Кость став схожий на полоненого німця. А вже як одягнув на голову сталевого шолома, начепив штуцер, перевтілився, немовби і не козак. Тепер Кость ішов попереду більш ніж на сто сажнів, а Санько з хлопцями, розсіявшись ланцюгом, скрадалися назирці.
Попереду вже чулися гавкіт собак та співи запізнілих півнів. До Санька долинуло іржання коней, лунали невиразні людські голоси. Він захвилювався за Танцюру, який не знав мовою німців жодного слова. Та попереду не чути було ніякої тривоги, і пластуни[73] посувалися вперед, як і було домовлено. Враз перед ним з-під куща виринув Танцюра, та так несподівано, що Голота ледве не полоснув його ножем.
— Десятнику, попереду у німця косовиця, з десяток їх, коней жаліють, свіжоскошеною травицею годують… — прошептав Кость у вухо Санькові.
— Хтось угледів тебе? — спитав Санько і, коли той похитав головою з боку в бік, сказав: — Скажи правому крилу наших: обминаємо західніше, так буде краще.
За якийсь час вони благополучно досягли околиці містечка, так і не угледівши жодного вартового. Коли всі зібрались докупи, Санько вирішив не заходити в містечко, а рухатися назустріч шаргородцям, вибиваючи засідки ворога. Довелося якийсь час зачекати на одному місці, й тільки коли бахнула за містом гармата Джогарди, хлопці засміялися, згадавши завзятого гармаша. «Почекаємо, доки німці почнуть щось коїти, тоді й нам проясниться», — подумав про себе Санько. Почулися незнайомі голоси, й всі зрозуміли, що найманці поспішають відбивати наступ шаргородців. Та з півночі міста бабахнуло кілька пострілів з гармат, а далі вже стріляли не вгаваючи.
— Кривоносенці пішли! Слава Богу, не підвели! — збуджено мовив Голота, і молоді хлопці побіля Санька повеселішали й підняли вгору кулаками. Повз їхню хованку пронеслося піхом із сотню вояків, і коли попереду заляскали постріли, десятка Голоти, розтягнувшись ланцюгом, вирушила на захід, у спину захисникам Меджибожа.
Санько чув голоси шаргородців, які наступали, і наказав своїм згорнутися поближче до нього. «Так буде надійніше: гуртом і батька легше бити, не те що німця!» — подумав Голота і тепер впевнено повів своїх назустріч здобувачам Меджибожа.
Рухались, остерігаючись ворожих несподіванок, і справді, ще не досягали поля бою, а вже побачили, як перед галявиною чималий загін німців готувався влаштувати пастку наступаючим. Стояло дві гармати, а навколо них рили шанці німецькі стрільці. Вони настільки були заклопотаними облаштуванням окопів, що не помітили козаків. Їхня зброя стояла побіля гармашів двома ставницями.[74] Побачивши все це, Голота наказав дати один залп з вогнепальної зброї і бігом за ним — битися шаблями, в першу чергу з гармашами.
Після дружного гуртового пострілу побіля гармат живими у ворогів не лишилося нікого, і козаки прожогом кинулися за Саньком відбивати німців від їхньої зброї. Багато з них покинули шанці, і хто з рискалями,[75] а хто витягуючи на бігу палаші, кинулися назустріч десятці Голоти.
