Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
А все від того, що подібного випадку до того не було в російській історії (заручини без царя в чужій державі, а весілля у його). Тож ті урочистості по-різному намагалися оцінити обидві сторони, причому кожна тягнула ковдру на себе. Правда, в адміністрації царя заздалегідь заготовили «Чин» шлюбного обряду, що повторював своїми положеннями порядок, який був прийнятий у московських великих князів та царів при їхніх одруженнях.
Але тут все ускладнило те, що жоною царя повинна була стати іноземка. Та ще й не хрещена в православну віру, що в московитів і взагалі було нонсенсом. Те, що вони зазвичай класифікували, як «из ряда вон выходящим». Правда, ніби відчуваючи всі труднощі, Дмитрій Іванович просив нунція Рангоні і свого тестя Юрія Мнішека виклопотати дозвіл папської курії на те, щоб Марина Мнішек все ж таки причастилася у православного патріарха. (Згоди самої Марини на те ніхто не питав, вважаючи, що буде так, як ухвалить папська курія та батько нареченої.)
Рим відповів — як відрізав! — затятою відмовою.
Заборонив категорично і, як кажуть, без права оскарження.
Така затята впертість папського престолу дуже дорого обійдеться молодому подружжю, яке таким — не в останню чергу і за відмови папського престолу на причастя — побуде лише якихось дев’ять днів. І стане однією з причин їхньої трагедії — принаймні, вона підігріє настрої московитів перед бунтом 17 травня 1606 року, що й поставить у долі молодих останню крапку.
Католики (в основному, поляки) вважали, що нічого незвичайного — «из ряда вон выходящего» — у цій історії, як твердили московити, немає. Навпаки, випадок, коли цариця католичка, а цар православний, посприяє об’єднанню двох вір. А отже, й двох народів. (Не без підпільної, напевне, думки, що верх у майбутньому об’єднанні звичайно ж візьмуть вірні Папи Римського. І це відчували московити — відчували не без підстав, — тож цього вони зело остерігалися.)
А вийшла мішанина вір, обрядів тощо. І вона, як уже мовилося, стала однією з причин травневої пожежі у Москві в році 1606-му. І ніякого об’єднання, ніякого союзу двох християнських держав коронація підданої польського короля Марини Мнішек на російський престол не принесла. Та й смисл весілля Дмитрія Івановича з Мариною Мнішек по-різному був сприйнятий як московитами, так і почтом Марини, що ще дужче розбурхало конфлікт, який їм так і не вдасться загасити.
Як були певні поляки, Марина Мнішек їхала до Москви після краківських заручин вже як цариця, і треба було лише коронацією в Москві підтвердити цей постулат.
І раптом виявилося, що верхівка Кремля так не вважає. Для православних московитів Марина Мнішек на час приїзду до Москви ніякою московською царицею не була. Ще не була. А була тим, ким вона й була: польською шляхтянкою, дочкою сандомирського воєводи та претенденткою — у зв’язку із заміжжям з царем Дмитрієм Івановичем — на російський престол. А щоб стати російською царицею — верхівка Кремля мовби ж і не була проти, аби полячка нею стала, — претендентці ще треба було змінити віру — католицьку на православну. Що у зв’язку з категоричною забороною папського престолу було абсолютно неможливим. Як і поміняти ім’я (у зв’язку із зміною віри). А вже потім, мовляв, можна буде ставити питання про коронацію і оголошення її московською царицею. Правда, щодо виходу заміж за руського царя, то тут все було в ажурі. Московити не були проти. Цього й сама Марина багнула. А ось змінити ім’я (тут би вона ще подумала) і віру?.. Ні, віру міняти вона навідріз відмовилась — цим теж пришвидшила свій кінець. Та й римський престол їй це заборонив чинити, а порушити його заборону вона б ніколи не зважилася.
Але врешті-решт якось все мовби утряслося (конфлікт був просто загнаний у глибину з поверхні), і зовні обряд відбувся мовби ж благополучно — на високому державному рівні із вседержавною пишністю й відповідною урочистістю, коли навіть простолюдини — а їх добре перед тим пригостили за рахунок царської скарбниці, — вигукували, підкидаючи вгору шапки (протилежна стать підкидала вгору чепчики):
— Уря, уря!!! Цар-батюшка наш жениться!.. Слава, слава цариці, матушці нашій!..
І це було оголошено актом схвалення царського шлюбу, що його здійснив простий московський народ. (Бояри та дворяни були наперед згодні з царським шлюбом з полячкою.)
Іван I (Іван Данилович Калита) — великий князь московський з 1325 року, великий князь володимирський (1328—1340 pp.), онук Олександра Невського, своє прізвисько Калита (грошовий мішок) отримав за багатство і заощадливість. Одним з перших він почав об’єднувати північно-східні руські землі навколо Москви. Вів обережну політику щодо Золотої Орди, навіть домагався — диво з див! — припинення татарських наскоків на підвладну йому землю. Хитрий руський мужичок у княжому званні, він почав неспішно (поспішиш — людей насмішиш, віковічна істина!), тихо і непомітно увійшовши в довір’я до татар, перетворювати своє на той час маленьке і нічим не примітне князівство на центр майбутньої Русі. Для цього перш за все треба було перетворити Москву на ідеологічний осередок, а глава Руської церкви митрополит Петро знаходився у Володимирі. Калита переманив його до себе. Митрополит Петро (до речі, з України) і напророчив йому: якщо він, московський князь, збудує храм во славу Богородиці і упокоїть його в ньому, то Москва стане центром руських земель.
Калита це, як кажуть, прийняв до відома і того ж року (1326) на найвищому місці московського пагорба заклав храм в ім’я Успіння Богородиці. У ньому й було поховано митрополита Петра, і звідтоді він шанується московитами як «святитель» Москви. А сам Успенський собор в Кремлі став одним з найдавніших храмів на Соборній площі Кремля.
Вже в часи Івана III (1462—1505) Успенський собор, як казали, «обветшал» і потребував негайної перебудови. Іван III запросив псковських майстрів спорудити новий собор. Вони щось там спорудили, але... 20 травня 1474 року недобудований собор обвалився. Тоді Іван III запросив з Італії архітектора Арістотеля Фіораванті. Зразком для храму став Собор Успіння Божої Матері у Володимирі.
