Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Марина відмовилася це зробити, чим викликала в московитів прямо-таки шалений напад гніву, що його вже нічим не вдасться загасити.
Після цілування ікони — найсвятішої ікони для Московії — цариця мала отримати причастя з рук московського патріарха Ігнатія.
На помазання царицю мали покликати архідиякон та протодиякон, і вони кликали її величність, але...
Але від миропомазання, як свідчить архієпископ Арсеній Єлассонський, ЦАР ДМИТРІЙ І ЦАРИЦЯ МАРИНА ВІДМОВИЛИСЬ.
Нечуване до того явище на Русі!
Ой, як їм це дорого обійдеться!
Правда, вони погодилися лише виконати звичайний руський весільний обряд — мала утіха для московитів.
Цар і цариця не виконали обряду миропомазання лише тому, що Римський Папа заборонив їм це робити — необачний! Хоч і вважається непогрішимим. Але саме він — намісник Бога на землі — своєю забороною призведе царське подружжя до загибелі.
Згідно з повелінням папського престолу, Марина мусила залишатися в католицтві і не приймати причастя з рук православного патріарха. (Та хіба б вона злиняла, якби його й прийняла з рук православного патріарха? Принаймні, царське подружжя могло б тоді уникнути швидкого і кривавого кінця, але... Але немає нічого жахливішого, як сліпий фанатизм у вірі!)
Історія розколу, чи схизми, у християнському, до того єдиному, світі почалася давно. В суботу 15 липня 1054 року — яка точність! — до константинопольського храму Святої Софії увійшли кардинал Гумберт та два інші легати, як звали дипломатичних представників Папи Римського, і прослідували до вівтаря — йшли вони, гупаючи чобітьми, всіляко демонструючи свою непримиренну ворожнечу і безперечну зверхність.
Ще б пак, вони прийшли до храму не з миром і не молитися. Звернувшись до народу, вони звинуватили патріарха Михайла у впертості, а насамкінець своїх підбурювальних промов поклали на престол буллу про відлучення патріарха Михайла і вийшли геть — все так же гупаючи чобітьми і всіляко підкреслюючи свою агресивну зверхність панів над слугами.
Патріарх Михайло, не розгубившись і не злякавшись грізних посланців Папи Римського, у відповідь від Святої Церкви відлучив їх самих! Діючи за віковічним правилом: хто приходить з війною, той війну й отримує.
Звідтоді як взаємно відлучили один одного константинопольський патріарх Михайло Керуларій і легат Папи Римського Гумберт Сільва-Кандідський, благополучно минуло 950 років, а миру між церквами, між Папою Римським і константинопольським патріархом як не було, так і немає. З XIX ст. цю подію стали називати «великим розколом» (грецькою — схизма) й оцінили як остаточний поділ церков Сходу — грецької і Заходу — латинської. (Хоча як об’єктивно, відчуження держав почалося набагато раніше, а невизнання їх набагато пізніше.)
До того була єдина християнська Церква, Церква-Мати. Вже з перших століть своєї історії вона складалася з дуже багатьох церков та місцевих громад. Вони мали одне і те ж служіння та покликання і були рівні між собою. Недарма ж їх називали церквами-сестрами. Ще й порівнювали з дітьми в одній сім’ї, які мають жити в злагоді й бути в повноті спілкування одна з одною. Але... І в родині трапляються чвари між сестрами й братами — спалахнули вони й між церквами, рідними до того, найріднішими. Гадають, що однією з перших розбіжностей — таким собі каменем спотикання — була суперечка між римськими і східними єпископами про правильний термін і самий зміст свята Великодня. У Римі його святкували в першу неділю після 14 нісана (тобто квітня) — за іудейським місячним календарем. (У першу неділю після 14 квітня — запам’ятаймо!) А ось як в Асійських церквах (малоазійських) Ведикдень святкували 14 нісана, незалежно від того, на який день ця дата випадала. Святий Полікарп, єпископ Смирнський, перебуваючи в Римі у 155 році, обговорював цю проблему з папою Анікітою, але кожна сторона так і залишилася при своїй правоті. Правда, вирішили дотримуватися звичаїв, що їх запровадили попередні пресвітери та єпископи. Віз, як кажуть, і нині там.
Римська церква почала заявляти, що вона істинніша, справжніша у християнському світі, а східна — що вона... А коли дві церкви починають заявляти, що тільки одна з них є Церквою Христовою, а інша помиляється, то ясно, що й мови про якісь церкви-сестри вже бути не може. Тим більше що дві християнські конфесії починають обзивати одна одну, звинувачуючи в неіснуючих гріхах, то миру, ясна річ, не буде. Західна церква почала заявляти, що тільки її члени належать Христу, а віруючі східної конфесії є «заблуканими вівцями», то ворожнеча швидко досягла свого апогею і церкви перестали визнавати одна одну Церквою Христовою.
Варто зазначити, що за 464 роки, що минули від початку єдиновладного правління імператора Костянтина (323) і до VII Вселенського собору (787), між греками і латинянами було п’ять схизм (розколів) загальною тривалістю 203 роки. А потім наставали періоди, коли греки і латиняни взагалі не спілкувалися між собою. І хоч за той час було скликано сім спільних Вселенських соборів, але все було марно.
Почала литися перша кров — завдяки розколу. І кров лилася не ворожа, своя. Лише один з прикладів. Року 653-го папа Мартін за непокору імператору Костянтину II був заарештований, його катували й заслали до Херсонесу (сучасний Севастополь), де, замучений і катований, він і помер через два роки. У 655 році схопили Максима, грецького духовного письменника, філософа і ченця, і заслали у Візію, грецьку колонію на території сучасної Болгарії, а щоб він не писав і не проповідував, йому відрубали праву руку і вирвали язика та заслали вдруге. Вже на Кавказ, де він і помер. (У 680 році на VII Вселенському соборі, на якому переможе — на якийсь час — православне вчення, папа Мартін і філософ-письменник Максим будуть прославлені. Себто реабілітовані. Чи не звідтоді ця форма переслідування ідеологічних супротивників — знищити, а потім посмертно реабілітовувати — так поширилася у світі білому?)
Перший Вселенський собор 325 року був скликаний імператором Костянтином, який переніс столицю імперії з Рима до Константинополя. Так виникла традиція скликання Вселенських (себто всеімперських соборів),
