Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

«І попросив свою наречену, аби вона зодягла руське вбрання, — згадує далі Буссов, — на що та, врешті-решт, погодилась. Тоді на наречену зодягли дороге царське вбрання, у якому її і відвели у церкву та обвінчали з Дмитрієм. Але наступного дня, 9 травня, Дмитрій велів принести своїй цариці нові польські плаття з проханням, щоб вона зодягла і носила їх з поваги до нього, оскільки вчора був день руських вельмож і він хотів догодити своїй країні, a сьогоднішній і всі наступні дні тепер будуть належати йому. Він буде царствувати і вчинятиме так, як йому буде вгодно, а не так, як хочуть московити. З того дня цариця зодягалася по-польському...»)

Але повернемося до вінчання. Цар і цариця сиділи в соборі на золотому і срібному тронах — правда, в руському вбранні. Оксамитове, з довгими рукавами плаття цариці було так щедро всипано коштовним камінням, що навіть непросто було визначити його колір...

А тим часом в Успенському соборі знову ледь було не спалахнув скандал між католиками і православними.

Річ у тім, що руські боялися, аби католики (питання віри тоді стояло надто гостро) не осквернили своєю присутністю православний храм. Підозріння в першу чергу впало на посла Речі Посполитої Міколая Олесницького, який був у шапці — в храмі! — дещо незвичній для руських і яку вони назвали «мегеркою с перьями». Правда, спершу руські звернули увагу не так на форму головного убору польського посла, як на те, що він, зайшовши до храму, не зняв того головного убору. Руські, навіть до хати заходячи, першим ділом поштиво знімали головні убори, а тут у храмі, в Божій обителі, посол не зняв своєї «мегерки с перьями». Це вкрай обурило набожних московитів — поляк-католик не шанує їхньої віри, явно демонстративно стовбичить у святому Божому домі в клятій «мегерці з пір’ям».

Оскільки в храмі вже шушукалися, осудливо позираючи на нечемного гостя, якому все ж таки забракло культури поведінки, думний боярин Афанасій Власьєв дещо делікатно — не зважившись про те говорити прямо, — попрохав посла дати йому його шапку. Буцімто щоб... потримати її.

Пан посол, в першу мить нічого не збагнувши, зняв свою мегерку і дав потримати дяку. Але той відразу ж передав її слузі, і мегерку швидко було винесено з храму.

Урок всім був зрозумілий, але тільки не панові послу. Він, і за цим разом нічого не збагнувши, обурився: як? «Москва» забрала його шапку і кудись винесла з церкви??. Та це ж... це ж грабіж серед білого дня!!!

— Пан дяк має негайно повернути мені шапку!!!

Але натомість пан дяк, замість того аби прямо сказати, що в храмі треба знімати головний убір, почав ніяково жартувати, що шапка пана посла, мовляв, «буде», «вже скоро буде». Та й у церкві тепер, мовляв, не студено, щоби стояти в шапці.

Пан посол, розійшовшись не на жарт, почав підвищувати голос, вимагаючи, аби йому негайно повернули шапку. Пригрозив ледь чи не дипломатичним демаршем!

— Мегерку!!. — вже кричав, порушивши урочистість того, що відбувалося в Успенському соборі.

Але думний дяк шкірив зуби і чомусь хитро підморгував.

— Шапку? — розігрував із себе невинного. — Яку... ша-шапку?..

— Мою, пся крев!!!

— Ах, мегерку з пір’ям, шапчину пана посла? — все ще клеїв дурня думний дяк. — А навіщо панові послові в церкві шапка? Сонце в тім’я йому тут не пече, та й хіба не бачить пан посол, що в Божому домі ніхто не має на голові шапки? Це ж Божа обитель. Та й царя треба поважати, царицю, які саме вінчаються.

Але посол як затявся, вимагаючи негайно йому повернути злощасну мегерку. Чи він вважав, що йому, послу королівства, негоже бути простоволосим, що це підірве авторитет не лише його як посла, а й самого королівства, яке він представляє...

Хтось з поляків, підбігши до пана посла, щось шепнув йому на вухо. До пана посла нарешті дійшло, чому його «москва» позбавила у храмі головного убору, але він довго не міг вгамуватися. А «москва» тим часом добродушно по­сміювалася, кажучи:

— Надули ми литву, надули!!.

З боку гостей церемонію коронації Марини Мнішек на російську царицю найбільш детально описала лише одна людина — член її почту і родич Мнішеків Станіслав Немоєвський (зробив він це значно пізніше, по пам’яті, вже перебуваючи у засланні в Ростові).

Панові Немоєвському, істинному католику, особливо не сподобалася православна служба. У православному, ясна річ, соборі. Про те, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять, пан Немоєвський якось і не подумав. А може, й не знав цієї руської приказки. Тим більше, як і всі учасники весільного поїзда Марини до Москви, він був шляхтичем і шляхтичем гоноровитим, та ще й затятим католиком — ставив себе вище якоїсь там «москви» і не те що не шанував звичаїв країни, у якій він опинився волею випадку, а навіть не визнавав їх. Ба навіть нехтував ними, як чимось не істинним. Тому й спогади його про коронацію Марини Мнішек в Успенському соборі Кремля переповнені бурчанням та невдоволенням, що їх відчував автор під час того дійства. Все, геть чисто все не подобалося шляхтичу в Москві, і зокрема тамтешній ритуал коронації. (А яким він мав бути іншим? І чому іншим — на догоду чужій шляхті?) Перш за все панові Станіславу не сподобалась православна служба. І це у православному храмі. Не сподобалась по суті чужаку! Який забув — повторимо ще раз, що в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. «Бурмотінням» — так пан Станіслав назвав у своїх спогадах ту православну службу, свідком якої він мимовільно став.

Бурмотіння