Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Тож сьогодні вона має провести своє чесне дівоцтво. Берегла його, цноту свою, леліяла — тож має подякувати дівоцтву своєму і провести його з любов’ю та сумом. Бо ж ніколи воно більше до неї не повернеться і не буде вона у Москві такою безтурботною пташкою, якою була в рідному Самборі.
— Панночки мої. — Фрейліни її зграйкою оточили, защебетали: «Що панночка хоче?.. Що панночка ясновельможная бажає?» — Панночка ваша ясновельможная бажає веселитися. Та й чого нам сумувати, бодай і в монастирі? Не черниці ж ми. Хоч я ніколи не думала, що можу опинитися в монастирі... Бодай і на кілька днів. Але — опинилася. Мабуть, така вже моя доля. Проте дяка Богу, що хоч не черниця. Тож погуляймо, панночки мої, може, це остання моя дівоча ніченька. Погуляємо та й проведемо моє дівоцтво...
Треба було — як велить звичай — звити гільце. Оздобити його квітками, стрічками... Вишневого гільця не знайшли — де ті вишні у Москві! — а соснову гілочку фрейліни її десь роздобули. (Чи не відломили її від сосни, що в Кремлі росла?)
Вином кухмістер забезпечив.
— А пісні... Пісні свої маємо, — щебетали фрейліни. — І ніженьки свої, щоб танцювати... Проведемо твоє дівоцтво, найясніша наша панночко, государиня наша. Ой, проведемо! Як і належить. Раз-бо дівоцтво втрачається, тож треба його провести.
Черниці Вознесенського монастиря осудливо позиркували на ті приготування. Підбирали сухі синюваті губи (і чого вони у них якісь неживі, не рожеві, а синюваті?). У святій обителі, де треба лише молитися, молитися і молитися, гульки влаштовувати? Відколи монастир стоїть, у ньому такого не було — «отродясь»!
Царевій матері, суворій Марфі Нагій, черниці нашептали...
— Що за гульки в святій обителі затівають твої фрейліни, дівки твої безбожницькі? — суворо запитала Марину царева мати — висока, худа, вся в чорному, з чорним аскетичним лицем і теж чомусь із синюватими губами. — Ти вже цариця — які гульки?
— Тому й хочу погуляти, що вже цариця, — визивно відповіла їй Марина, попри те що Марфа Нага називала її дитям, ніжностей до неї не відчувала. — Чи у вас, московитів, не прийнято проводжати дівич-вечір?
— Що це таке... ді... дівич... як ти кажеш, вечір? Чи не дєвішнік, бува?
— Дєвішнік, дєвішнік. Будемо проводжати моє дівоцтво.
— Дєвічєство?
— Дєвічєство, дєвічєство...
Марфа Нага подумала, подумала, пожувала синюватими губами...
— Се добре. Коли дєвічєство проводжають, — аж подобріла. — Я теж колись проводжала своє дєвічєство... Гай-гай, як то давно було! Забрав його в мене той ізверг... Тиран цар Іван... Хоча... У всіх нас одна доля — у мене дєвічєство забрав цар Іван, у тебе його забере цар Дмитрій... Ой, кричала ж я... Як він... Сорочку з мене зривав, бо заголити її йому було лінь... Як згріб у свої жадібні ручища... Як цноти мене позбавляв, дівоцтва мого Богом береженого. А потім хрюкав... Як ситий кабан, який вдовольнив свою хіть... А я тоді була... Як препишна здоба. Було що в мене брати, чого мене позбавляти. Він і взяв, і позбавив, і наситився... А я багла любові, якої і «для блізіру» не було. А було злягання. Ба, ба просте зґвалтування... Не спізнала я ні тоді, ні пізніше — ні ласки, ні любові. Він тільки вдовольнив свою хіть, хтивий кабанюра! А до мене йому було байдуже. Товк мене, бувало, й до ранку. Навіть слова до мене не промовивши — лише сопів, сопів, сопів, будь він неладний! Та й не в святій обителі будь згадано.
Марина вражено на неї дивилася — так ось яка вона, царева мати.
— А Дмитрій тебе любить, тож і приголубить. Хоч доля з ним і круто обійшлася, але ніжностей він своїх не втратив — дістануться тобі.
— Ваш син, паніматко, — почала було Марина, але Марфа Нага її перебила.
— Син мій, кажеш?
— А то ж чий іще?
Марфа довго мовчала — висока, худа, вся в чорному, з чорним лицем, що, здавалося, від дум її гірких ще дужче чорніло.
— Може, й мій, — пожувала синіми губами. — Бо ж мала я колись дитятко в Угличі... Мій... А може... Один Господь знає, чий він син...
— Але ж ви його... визнали.
— Визнала? — знову пожувала синюшними губами. — Визнала, еге ж, — ствердно кивнула. — Бо так треба було.
— Для кого... треба?
— Яка ти нетямуща! Для царства-государства треба було. А ти... Проводжай своє дівоцтво. Коли маєш його, то чому б і не провести. Раз-бо дівоцтво маєш, раз його і втрачаєш. Ох, ох, не в святій обителі будь це сказано... — Зітхнула. — Не буду заважати. Дівоцтво проводжати. Влаштовуйте дєвішнік. Чи, як ви кажете, дівич-вечір... Любить тебе мій син. Мій... Мабуть, таки мій, дитя моє кровне...
І пішла — висока, худа, вся в чорному... Пішла, повторюючи: «Ось так воно, дитя моє... Синова моя...»
Мине не багато днів, як Марфа Нага — коли зчиниться у Москві кривава буча і чернь на чолі з боярами все трощитиме у Кремлі, коли царем стане Василій Шуйський, — на чім світ стоїть ганитиме «дитя своє», як вона до того називала Марину Мнішек, «синову» свою. За те, що вона виконувала православний обряд при вінчанні, виконувала, навіть не будучи хрещеною. Але то буде через кілька днів — усього лише через кілька лічених днів, — а тоді Марфа Нага
