Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Вчувалася їй — наче вона того ранку була в Самборі, — пісня, що її часто наспівувала бабця Софія.

Їй іноді здавалося, що Дмитрій її не кохає. Хоч він і клявся їй у своїх почуттях, — правда, це було ще в Самборі, — а вона хотіла... Хотіла, аби він ще і ще їй клявся в коханні. Для дівчини — це таке щастя. Слухати клятьбу парубка в коханні... А може, Дмитрій просто нею захопився? І вважає те захоплення за кохання?

А вона багла кохання.

Багла, хоч так і не розібралася, чи сама вона кохає Дмитрія?

Чи заміж іде за нього, коханого, без якого дівчині й світ не милий, а чи всього лише з обов’язку. Щоб самій царицею стати. Та й батько як напосівся: виходь та й виходь за руського царя!

Не могла сама собі відповісти, а тому бурмотіла: потім, потім, потім... Після вінчання, як настане шлюбна ніч, усе й з’ясується. Аби він лише не виявився таким, яким був його батько, як про те їй розповідала Марфа Нага.

— Ах, панночко наша ясновельможная, цариця Москов­ська, ах, ах, — невідь-чому ахкала панна Хмелевська і звично плескала у свої маленькі долоньки. — Ах, ах, яке пречудове у тебе життя! І наше життя теж пречудове — біля твого, царице наша, ах, ах!..

Це вона серед ночі раптом потягла всіх у двір монастиря.

— Подивімося на московську ніч — ах, ах!.. Московські ночі бувають тільки в Москві, — мудро вирішила панна Хмелев­ська, — а тому ходімо дивитися на московську ніч, ах, ах!..

Вони тоді потомилися од дівич-вечора, наспівалися, натанцювалися (черниці обурювалися, що «литва не дає їм спочивати», але що для фрейлін, які розгулялися, значили чиїсь там обурення!). Вина було вдосталь, тож провели Маринин дівич-вечір як годиться і після півночі галасливою юрбою висипали у двір — дивитися на московську ніч.

— Ах, ах, дівич-вечір у Кремлі! — за своїм звичаєм вигукуючи, плескала в долоньки панна Хмелевська, як вони після гульок своїх дівочих висипали в монастирський двір, що одночасно був і кремлівським двором.

Соборною площею Кремля походжала варта — стрільці з бердишами. На вигнутих лезах їхніх бердишів блищав місяць.

Марина звела голову — у темному зоряному небі над Кремлем висів молодик — якийсь маленький, ляльковий і беззахисний. То була перша фаза місяця — місячний серп, або місяць, що росте.

Щойно народжений місяченько іграшково сяяв серпиком на тлі чорнющого неба над Кремлем. Світла від нього майже не було — сама лише краса. Якась дитяча, казкова. Але враження від тієї казковості псувала нічна варта, яка перегукувалася десь у пітьмі:

— Пантруй!.. Пантруй!!

Захмелілі її фрейліни, взявшись за руки, пустилися в танок по колу, у якому була Марина. А пустившись в танок, вигукували на всі голоси:

— Дівич-вечір у Кремлі — радуйся, наша панночко!..

Фрейліни, розійшовшись, співали й танцювали завзято, і Марина, підхопивши од них веселість, танцювала в колі і теж щось співала, а що саме, й згадати потім не могла. Із башт кремлівських мурів уже визирали стрільці — що зчинилося у Кремлі, де за нічної пори ані згуку не трапляється? Хіба яка ворона спросонку каркне.

«Дівич-вечір» — долинало до них, і вони не могли збагнути, що за той... як його, дівич-вечір? А певно, щось таки до біса гарне, веселе й хмільне, коли цариця зі своїми панянками так веселиться у дворі та ще й серед ночі. Самим хочеться пуститися з ними в танок... Ай цариця, ай матушка!.. Ядрьоная, виходить, баба! Натанцюється з нею цар Дмитрій, не сумуватиме. Правда, казали, вона — нехрещена, дівка з Польщі, але бабьонка шо нада! Ишь как отплясывает со своими девками! Девишник, говорит, устроила в Кремле. По-ихнему и будет девич-вечер... Хотя, может, и танцует при луне потому, что некрещеная. Бес разберет эту литву люторны веры!..

Хотя... люторны не люторны, все равно, нам, татарам, все равно. Лишь бы наше было сверху!..

А тим часом від ґанку кремлівського палацу, званого Великим, відділився невеликий гурт стрільців з бердишами — теж нічний дозір? — і попростував до жіноцтва, яке все ще танцювало й співало під молодим, прямо юним місяченьком, танцювало навколо своєї цариці.

Підійшовши ближче, молоді стрільці постояли, захоплено спостерігаючи, як танцює литва, а тоді раптом і собі пустилися в танок.

Танцювали, пристукуючи держалнами бердишів, на лезах яких полискував серпик молоденького місяченька. І навіть підкидали вгору шапки, ловлячи їх на списи бердишів, та щось не то вигукували, не то приспівували...

І тут в коло, де крутилася Марина, вихором увірвався один з молодих стрільців і пішов, пішо-о-ов!... Навприсядки навколо цариці. Та як він посмів? Якийсь стрілець і біля цариці московської так вертітися?!. Дехто з фрейлін жахнувся: як сміє той... московит, стрілець, та з самою царицею танцювати?!. Божевільний, чи що?

Якимось шостим почуттям Марина раптом здогадалася: та це ж... Це ж цар!.. Дмитрій Іванович, вбраний в стрілецьку одіж, інкогніто, під виглядом стрільця з нічної варти, прийшов на її дівич-вечір. Вона навіть упізнала бородавку царську — на носі, біля лівого ока. Він... Цар Дмитрій, володар Кремля, наречений і завтрашній її муж...

Як упізнала його, в одну мить їй стало легко, просто і гарно. І всі страхи кудись зникли, а натомість наче хтось шепнув їй спокусливо: будь-що-будь. За руським звичаєм, він не може бачитися з нареченою