Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Це вкрай обурило московитів, від імені яких з протестом виступив думний дяк Афанасій Власьєв. Не без підказки Дмитрія Івановича, він зробив спробу повернути посилання польським послам зі словами: «Вы отдали письмо, на котором нет титула царского величества, но обращено оно к нашему князю всея Руси. Дмитрий Иванович — цесарь в своих православных государствах. И вы это письмо возьмите обратно к себе и отвезите его своему государю».
На урочистому прийомі запала гнітюча мовчанка.
Зрештою, учасники прийому зашушукалися: московити не приховували свого обурення, поляки — свого.
Дмитрій Іванович, спостерігаючи за реакцією поляків, між тим напружено думав, як йому далі триматися і як завершити цей негаданий конфлікт (його ще тут не вистачало!) — зам’яти чи, навпаки, — роздмухати?
Приниження було явне (він цар, а не якийсь там князь), але й псувати відносини з гоноровитою шляхтою та їхнім королем не входило в його плани. Адже це буде розцінено послами як недружній акт.
Насправді ж посли, забираючи послання свого короля, розцінили його як... жест війни.
В палатах знову запала гнітюча мовчанка. Тепер уже й московити задумалися: а чи не перегнули вони бува палицю?
Забираючи послання свого короля, посли не втрималися, щоб не нагадати невдячному московському князеві (так вони чомусь вперто йменували московського царя) про зичливе до нього ставлення їхнього короля, як і всього королівства Польського.
Але тут Дмитрій Іванович раптом спалахнув і, не втримавшись, вступив у суперечку з послами, що було нижче його високого рангу. Але царя зачепило за живе те, що посли посміли його назвати невдячним.
І тут посол Міколай Олесницький, знехтувавши дипломатичним протоколом, вступив у перепалку з царем (правда, знову нагадавши, що він поляк — «людина народу вільного», тож звик говорити правду за будь-яких обставин).
І почав докоряти.
Цареві! Що, мовляв, поляки свого часу прийняли його, допомогли йому, зрештою, проливали свою кров під час походу на Москву, а він, Дмитрій Іванович, чим відповів? Замість «вдячності — невдячність, замість дружби — ворожнеча», ще й «дружбою та милостями короля нехтує», що це взагалі, вигукував, «причина для пролиття крові людської!».
Московити зашуміли, ладні хоч цю мить стати на герць з поляками, але Дмитрій Іванович, збагнувши, чим це може скінчитися, швидко розрядив обстановку, звелівши Афанасію Власьєву таки взяти злополучне послання.
Думний дяк мусив підкоритися царському повелінню.
Послання короля Сигізмунда він таки взяв, але, не втримавшись, заявив, що «лист без титула» він бере, але бере заради збереження «весільних урочистостей царя».
Поляки насупились, але промовчали.
Московити — гроза грозою, хмара — хмарою — теж зціпили зуби.
Всі вочевидь збагнули: погане примирення все ж таки краще гарної війни.
Прийом далі тривав, але тривав у напрузі, що гнітюче повисла в палатах, так і не розвіявшись.
Не розвіється вона і під час коронації Марини Мнішек, але що сталося — те сталося, і переграти ситуацію на краще вже не було можливості. Поляки вперто гнули своє, заявляючи, що у всьому винна «москва», московити — своє гнули, котячи бочку на підданих Сигізмунда III, а це миру не додало, а тільки загнало ситуацію в глухий кут, з якого, здавалося, вже не було виходу...
Аби залагодити ситуацію, вельми неприємну, що виникла на попередньому прийомі, цар у неділю влаштував у Кремлі бенкет із своїми польськими «родичами». Не забував він і про наречену, яку все ще у Вознесенському монастирі посилено готували на роль російської цариці, чи не щодень посилаючи їй різні дарунки. Так у неділю 4 (14) травня він велів віднести своїй вибраниці «шкатулку з коштовностями, ціна яких доходила до 500 000 рублів», — так перешіптувалися бояри. А ще було видано 100 000 злотих, аби пан воєвода Юрій Мнішек міг розплатитися зі своїми боргами в Речі Посполитій. Марина — це свідчення одного з її приближених — теж не скупіла, роздаючи «немало драгоценностей панам приближенным».
Востаннє перед весіллям цар порадував свою наречену щедрим дарунком, приславши їй «сани, у которых крылья и оглобли обиты бархатом, расшиты серебром, у хомута было подвешено сорок соболей». (Себто сорок зв’язок по сорок шкурок у кожній — нечувана щедрість!) До саней запрягли білого коня, у якого «узда серебром переплетена, с шапкой и капором, украшенными жемчугам, а в санях покрывала шерстяное и стеганое, лучшими соболями подшиты».
У тих санях, як свідчитиме капітан Жак Маржерет, Марину увечері 7 (17) травня, «дабы избежать давки», перевезли із монастиря «в крепость», чи «верхние покои дворца», де й були зроблені останні приготування до коронації та весілля.
Власне, до коронації.
Ні, власне, до вінчання.
А втім тоді, 8 (18) травня 1606 року, в Москві у Кремлі одночасно відбулося і вінчання, і коронація. (Хоча спершу, здається, все ж таки відбулася коронація, а весілля трохи згодом.)
Отож, 7 травня молоду з усією осторогою, як коштовний наповнений сосуд, коли боялися його розхлюпати, перевезли з Вознесенського монастиря, де вона все ще перебувала в статусі дівчини-нареченої, до верхніх покоїв Великого кремлівського палацу, де вона вже мала стати малжонкою — молодою жоною молодого царя...
Коронація, як писатимуть у «Щоденнику Марини Мнішек»[5],
