Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс
Таке трапляється лише раз...
На тисячу років.
І випало це їй. І вона приїхала в Москву зі своїм двором (Єзус Марія, у неї вже є свій двір!), а через кілька днів вінчання й коронація...
Коронація і вінчання.
І вона вже законна цариця.
Руського царства-государства.
І вона вже — перша дама того царства-государства і його повелителька.
Матушка руського люду.
Справді, таке годі уявити — навіть маючи найбурхливішу й безберегу фантазію. Чи не тому, опинившись у Кремлі, вона раптом відчула тугу... за Самбором!.. Сама собі повірити не могла, що вона... за Самбором у душі затужила. Далекою провінцією польського королівства. А відчула тугу. За звичним їй життям, що у неї до того було і його вона сприймала як найкраще у світі білому життя!
Але ж до минулого вже не було вороття — попереду коронація. Ось тому й тіпав її неспокій, що попереду була коронація. Не кого-небудь, а її буде короновано... І у всьому її єстві все нуртувало й навіть страхало її — вона цариця?
«Ой леле!» — вигукнула б її бабця Софія й хутчій би перехрестилася — цур йому пек, такому наводженню! Мані такій! Насланню!
Заспокоювала себе лише тим, що намагалася не думати про коронацію — якої мовби ж і багнула і якої так жахалася.
Тому думала не про коронацію, а лише про вінчання.
Заспокоювала себе: вона всього лише виходить заміж.
Так їй було легше в кремлівському монастирі, де вона, правда, аж почувалася наче б як ув’язненою — з якої це причини?
А хвилювання... То, переконувала себе Марина, звичайне хвилювання дівчини, яка виходить заміж. Всього лише...
А заміжжя — се таке. Кожна дівчина колись та виходить заміж. От і їй підоспіла пора. Не буде ж вона сидіти в батьковому замку старою дівою. Пора, пора обзаводитись власним сімейством. У світі Божому кожна пташка має свою пару...
А коронація...
Коронація буде потім. Хоча батько наполягає, аби спершу відбулася коронація, а весілля — потім. У цьому він вбачає свій резон.
А вона багла спершу вінчання. Просто вона виходить заміж. Правда, без особливої любові, на яку сподівалася у своїх мріях дівочих...
Проте наречений нічого. Хай і не найкращий, але й не найгірший.
Годиться.
А любов... Любов і потім прийде. Трохи, правда, насторожувало, що заміж вона виходила в чужу країну. Це вже гірше. Вдома й стіни допомагають, каже бабця Софія, — цікаво, як вона там, у Самборі?
Але й жахатися немає підстав — втішала себе. Вона просто виходить заміж — у якусь там Москву. Жила в Самборі, у батьківському замку, а тепер поживе у Москві — теж у замку, що зветься Кремлем. Тільки й того.
Гірше, що минають її останні деньочки. Дівочі. Бо завтра-позавтра вона вже буде жоною. А поки що — дівчина.
І має попрощатися зі своїм дівоцтвом — воно ж у неї чесним було. Цнотливим.
І тут її фрейліни, які було занудьгували в руському монастирі — тюрма для них тюрмою! — раптом, наче змовившись, загаласували в один голос:
— Дівич-вечір!..
— Дівич-вечір!!.
— Дівич-вечір!!!
І вона зрозуміла, що мусить, як і велить звичай, влаштувати своєму двору, панночкам своїм розвагу — дівич-вечір.
— Ах, ах, як це здор-рово! — захоплено — вона завжди захоплена, щаслива — вигукувала панна Хмелевська і плескала у свої маленькі долоньки. — Це ж так р-романтично!.. Дівич-вечір у Кремлі! Ах, ах!.. Умри, а кращої розваги не придумаєш!
Фрейліни й напосіли, бджілками золотистими загули: дівич-вечір, дівич-вечір, дівич-вечір...
Їх можна зрозуміти — набридло їм у монастирі, де в чорному чорними тінями ходять пісні черниці, моляться та поклони б’ють — не набридне їм!
І їй теж раптом захотілося розвеселих посиденьок — раз-бо на світі живеш! Раз-бо з дівоцтвом своїм прощаєшся!
Дівич-вечір у Кремлі... Справді, як любить вигукувати панна Хмелевська — ах, ах!!!
Дівич-вечір...
А чому це вона мусить влаштовувати дівич-вечір?
Тому, що дівчина...
Що дівчина...
Зразкова й цнотлива при тому.
Тому, що дівчина...
Ще дівчина...
Ще...
Боялася сама собі зізнатися, що вона — дівчина. Боялася того, що станеться після весілля, як вони залишаться удвох, як настане їхня перша шлюбна ніч. Вона вже як жона, а він — як муж.
Боялася того і... хотіла.
Багла. До солодкого щему в молодому тілі. І боялася теж до солодкого щему. Юна графиня, яку батько тримав у зразковій цноті. Не мала коханців (які коханці в дівчини?). Ні в кого не закохувалася. Не спізнала навіть платонічної любові. Дівчина... Дівчина-графиня. А це вже й цариця.
А після кожного весілля неодмінно настає шлюбна ніч. Як світлий сонячний ранок після темної ночі. Коли подружжя залишаються удвох у постільних хоромах і вона вперше мусить в одній сорочинці лягати в ліжко з чужим молодим чоловіком. Який чомусь вже буде називатися її мужем. І пригорне він до себе молоду жону — і солодко від того зарані стає, щемко і наче аж острах бере... Бояться того дівчата — власне, тіль-тіль, але й прагнуть того. Бо ж самотній без пари, без любові,
