Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Ледве встигнувши прочитати листа, батько взявся за справу по-справжньому і негайно почав сушити собі голову, придумуючи, як би краще всього витратити ці гроші з честю для нашої родини. – Сто п’ятдесят дивовижних планів по черзі заволодівали його розумом – йому хотілося зробити і те, і те, і це. – Він хотів би з’їздити в Рим – він хотів би почати тяжбу – він хотів би купити доходні папери – він хотів би купити ферму Джона Гобсона – він хотів би відновити фасад нашого будинку та прибудувати, заради симетрії, новий флігель. – По цей бік стояв прекрасний водяний млин, і батькові хотілося побудувати йому до пари по той бік ріки, на видному місці, вітряк. – Але над усе на світі він хотів би обгородити велику Волову пустку і негайно відправити в подорож мого брата Бобі.
Але оскільки заповідана сума була кінцевою, і, отже, на неї не можна було зробити все це – а з вигодою, по правді кажучи, лише дуже мало що – то з усіх проектів, що народжувалися з цієї нагоди, найбільш глибоке враження на батька справили, мабуть, два останні, і він неодмінно зважився б на користь їх обох разом, коли б не було щойно вказаної маленької незручності, яка змушувала його зупинити свій вибір на якому-небудь одному з них.
Це було завдання зовсім не легке; насправді, хоча батько давно вже висловився подумки на користь цієї необхідної частини братового виховання і, як людина ділова, твердо вирішив здійснити її на перші ж гроші, які надійдуть од другого випуску акцій Міссісіпської компанії,[220] в якій він брав участь, – проте Волова пустка, велика ділянка чудової землі, неосушеної і необробленої та вкритої дроком, що належала до маєтку Шенді, пред’являла до нього вимоги майже такої ж давності: батько вже багато років носився з думкою отримувати з неї яку-небудь вигоду.
Але оскільки досі обставини ніколи ще не змушували його встановити, не відкладаючи, першість або справедливість цих вимог – то він розсудливо утримувався від скільки-небудь ретельного та сумлінного їх розбору; ось чому в цю критичну хвилину, коли було відкинуто всі інші плани, – два старі проекти відносно Волової пустки та мого брата знову поселили в душі його розлад, причому сили їх були настільки рівні, що в думці старого відбувалася важка боротьба – який же з них потрібно виконати в першу чергу.
– Смійтеся, якщо вам охота, – але справа йшла так:
У сім’ї нашій здавна існував звичай, що з часом зробився майже законом, надавати старшому синові перед одруженням право вільного в’їзду до чужих країв, виїзду та повернення, – не лише для зміцнення своїх сил за допомогою моціону та постійної зміни повітря – але і просто для того, щоб дати молодикові потішитися пером, яке він міг би увіткнути у свій ковпак, побувавши за кордоном, – tantum valet, – казав мій батько, – quantum sonat.[221]
А оскільки поблажка ця була резонною і в християнському дусі, – то відмовити йому в ній без усяких причин і підстав – і, отже, дати поживу для пліток про нього, як про першого Шенді, що не поколесив по Європі в поштовій кареті тільки тому, що він хлопець придуркуватий, – означало б обійтися з ним удесятеро гірше, ніж з турком.
З іншого боку, справа з Воловою пусткою була анітрохи не менш важкою.
Окрім первинних витрат на її купівлю, що становили вісімсот фунтів, – пустка ця коштувала нашій родині ще вісімсот фунтів, витрачених на ведення тяжби років п’ятнадцять тому, – не беручи до уваги бозна-скількох клопотів і прикростей.
До того ж, хоча вона перебувала у володінні родини Шенді ще з середини минулого століття й лежала вся на видноті перед будинком, доходячи по один бік до водяного млина, а по інший до проектованого вітряка, про який ішлося вище, – і з усіх цих причин, здавалося б, мала більше будь-якої частини маєтку право на турботу і піклування з боку нашого сімейства, – проте, з якоїсь нез’ясовної випадковості, властивої людям, – вона, подібно до землі якого-небудь путівця, ввесь час перебуває в найганебнішій зневазі та, по правді кажучи, стільки від цього зазнала, що серце кожного, хто тямив у цінах на землю, обливалося б (за словами Обадії) кров’ю, якби він тільки побачив, проїжджаючи мимо, в якому вона стані.
Проте, оскільки ні купівля цієї ділянки землі – ні тим більше вибір місця, яке вона займала, не були, суворо кажучи, справою мого батька, – він ніколи не вважав своїм обов’язком як-небудь про нього піклуватися – до виникнення, п’ятнадцять років тому, вищезгаданої проклятої тяжби (через межі) – яка, будучи цілком справою мого батька, природно озброїла його безліччю аргументів на користь Волової пустки; і ось, склавши всі ці аргументи разом, він побачив, що не лише власна вигода, але й честь зобов’язала його щось зробити – і зробити саме тепер – або ніколи.
Я вважаю просто-таки нещастям те, що міркування на користь як однієї, так і іншої затії виявилися до такої міри рівносильними; хоча батько зважував їх у всяких почуттях і умовах – провів багато тяжких годин в якнайглибших і далеких од реальної дійсності роздумах про те, як краще всього вчинити, – сьогодні читав книги з сільського господарства – а наступного описи подорожей – відмовлявся від усіх упереджених думок – розглядав аргументи на користь як однієї, так і іншої сторони в найрізноманітнішому світлі та стані – розмовляв щодня з дядьком Тобі – сперечався з Йориком – і обговорював з усіх боків питання про Волову пустку з Обадією, – проте за весь цей час йому не спало на думку для захисту однієї з цих справ нічого такого, чого не можна було б або навести з такою ж переконливістю для захисту іншої, або, принаймні, настільки нейтралізувати яким-небудь рівносильним міркуванням, аби чаші терезів утрималися в рівновазі.
Насправді, хоча за правильного догляду і в руках досвідчених людей Волова пустка, поза сумнівом, набрала
