Вітри сподівань - Володимир Кільченський

До сходу сонця Набока розбудив Голоту і його десятка тихцем вивела коней з табору та заспішила в бік Меджибожа. Під містом прилаштували в хованці коней, лишивши знову при них Ілька Титикала, та піхом вирушили оглядати околиці міста. Санько не став ризикувати, заходячи в місто, а вгледівши пастухів, підійшов до них. Здивувався, коли побачив, що вони випасають гарних скакунів німецького заводу. Пастухи злякано замахали руками, аби він тікав звідсіля. Та Голота все ж сторожко наблизився до них та привітався. Старший віком пастух тихо мовив Санькові:

— Там у кущах спить німецький вояка… він зі зброєю і в шоломі.

Санько оглянув пастухів і, махнувши рукою, недбало вимовив:

— Та нічого, це добре, я парламентером якраз до них. Ходи зі мною, покажеш його лігво.

Хлопчак пройшов з Саньком недалечко, а тоді показав кущі, за якими спав німець, а сам чкурнув до своїх. Голота хутко кинувся вбік і, широко обійшовши вказане місце, почав підкрадатися до сплячого. Трішки заспокоївся тільки тоді, як справді побачив, що вояк спав на оберемкові сіна. Штуцер лежав поряд нього, а сталевий шолом виблискував далі у траві. Ще раз озирнувшись, Санько стрибками досяг вояка і стукнув його по голові рукояттю ножа. Вояк, не видавши ні звуку, обм’як, а Голота швидко зібрав зброю та обшукав непритомного. Обливши водою полоненого з його ж баклаги, Санько почав приводити його до тями. Той швидко прочухався та глипав очима, дивуючись усміхненій пиці Санька.

— Гут, гут, гутовенько тобі, піднімайся, — радісно звернувся до нього Санько, пам’ятаючи ці слова з часу облоги Збаража минулого року.

— От гарний німець, — примовляв Санько, ув’язуючи йому руки мотузкою.

А до того тепер дійшло, чим пахне надалі, й він почав пручатися, та вони швиденько все владнали: один дав стусана під бік, а другий перестав пручатися. Санько підійшов до пастухів і наказав знайти в табуні коня полоненого. Швидко підігнали високого жеребчика, а з кущів витягли сідло, і Санькові залишилося тільки осідлати коня. Впоравшись із гонористим конем, Голота погрозив пастухам пістолем, аби ті мовчали, чи більше для того, щоби їх не звинуватили в усьому скоєному.

Сонце ще не встигло високо піднятися над обрієм, як десятка Голоти вже була у своєму таборі. Сяк-так вчинили допит німцеві, але, окрім вдоволення надавати полоненому духопеликів, свідчень про німецьких оборонців міста так і не дістали.

На короткому зібранні Назар Гунта оголосив, що вони йдуть далі, минаючи Меджибіж. Постало питання: а що робити далі з німцем? Тут думки у сотенної старшини розійшлися, а хорунжий Ганус твердо мовив, що не по-християнському забивати полоненого, та ще й німця. Голота підтримав Тадея Гануса:

— Товариство, не вбивайте німця. Він мій полонений, і Бог мене покарає за це. А коня нехай візьме хорунжий Ганус. Гарний рисак, породистий…

Старшини засміялися, а давній товариш Санька Микола Перевертайло підвівся, примовляючи:

— Хай живе той німець. Він нашому Санькові і на халяви не годиться!

Після такої підтримки німцеві дарували життя.

Цілий день шаргородці простояли табором неподалік Меджибожа, затаївшись. Тільки сторожа, розтягнувшись навколо табору, чатувала, боронячи від усіляких несподіванок. Десятці Голоти випала черга вартувати ввечері, і він пішов з Титикалом зранку поглянути на полоненого. Німець сидів побіля воза хорунжого, прив’язаний ланцюгом до колеса хури, і хлопці, приязно посміхаючись, присіли поряд. Санько витягнув з торби шматок коржа і, надрізавши ще й сала, поклав зверху. Німець, не розуміючи, що відбувається, поглядав на ці приготування, і коли йому до рук простягли їжу, він, відмовляючись, захитав головою.

— Їж, раз даємо. А то самі з’їмо, — гримнув на нього Ілько і посварив кулаком завбільшки з гарбуза.

Німець слухняно взяв і, посміхаючись, почав дякувати:

— Гут, гут, шпек, данке!

Титикало напоїв того водою з німецької баклаги, якою його наділив Санько сьогодні вранці.

— Тебе як звати, німцю? Відповідай! — по черзі розпитували в полоненого хлопці.

Нарешті Голота докумекав і почав стукати себе в груди, примовляючи:

— Санько!

А Титикало робив те ж саме, та бідолашний німець не зводив очей з Ількового кулака. Хлопці вже почали сердитися і встали з трави йти геть, коли той, немовби осяяний чимось, ударив себе кулаком у груди і вимовив:

— Іх Ганс!

Санько аж підстрибнув од радощів і почав порпатися в торбі, примовляючи: «їх Ганс!» Дістав з торби в’ялену рибину і простягнув німцеві, називаючи вже його ім’я:

— Бери, Іхганс, це від нас з Ільком!

Той здивовано простягнув руку за таранею і вже не зовсім радо вимовив:

— Іх Ганс, данке.

Титикало зрадів продовженню «дружньої» бесіди й весело звернувся до Санька:

— Ти дивись, Саньку, і в них прізвища є. Гарно також, я — Титикало, а він — Іхганс Данке.

Тут уже Санька осінило розпитати, скільки війська їхнього в Меджибожі. Він почав загинати пальці на руці й показувати на себе, Іллю,