Вітри сподівань - Володимир Кільченський
До церкви йшли, ведучи коня під гнуздечки, і коли вже поряд був церковний майдан, Софія прилинула до Санька та обцілувала гарячими вустами його лице. Сльози котилися з її очей, і Санько, не витримавши слізного прощання, обійняв наостанок і, весело заскочивши в кульбаку, гукнув:
— Повернуся живим! Добуду волю нам і дітям нашим!
Долучившись до своєї сотні, Голота перелічив свою десятку і, не побачивши серед них Ілька Титикала, розгнівавшись, крикнув:
— От буде тепер у скруті нашим щитом, доки не виправиться!
Хлопці розсміялися, а Кость Танцюра весело вигукнув:
— Так це він усе життя тепер нас оберігатиме!
Голота сміявся разом з усіма, і коли з’явився Титикало на коні, нав’юченому торбами, немов на віслюку, всі весело зустріли свого товариша.
Отець Фрол уже ходив з кадилом поміж гуртами козаків, і вони чемно замовкали, схиляючи голови в бік священика: «Згуби Хрестом твоїм борющія нас…» — виспівував отець.
Наказний отаман Назар Гунта, забравшись на свою булану Долю, високу на ногах кобилу, яку він відвоював у бою з ляхами навесні, хвалькувато загорлав:
— Вирушаємо по четверо в шерензі!
За містом десятка Санька Голоти зайняла своє місце попереду похідного війська за милю. Розтягнулись по двоє. Попереду на коні скакав Титикало, тримаючи перед собою списа, а по боках його жмудського[68] рисака теліпалися щит та міхур з водою.
На ніч зупинилися неподалік містечка Бара, понад річкою Рів. Санько вже знав свою повинність — не буде відпочинку, доки не обнишпорять навкруг табору весь край. Залишили при своєму їздовому списи і вчвал вирушили розглядатися. Санько поспішав до темряви оглянути шляхи до Бара і берег річки, де ворог може також зупинитися на нічний спочинок. Голота захотів ще оглянути давні захисні вали, про які він знав, що вони придатні для розташування табору та оборони. Наблизившись до старовинних валів, Санько залишив хлопців у засаді, а сам чимдуж погнав Воронька в бік курганів. Ще здалеку на верхів’ї найвищого з них помітив дим і побіля вогнища постаті людей. «Часу обмаль, а треба дізнатися, чи не ляхи стоять», — міркував Санько та пришпорив коня і, весело вйокаючи на Воронька, почав підійматися до вершини, вдаючи з себе дружнього вершника.
Вечірнє сонце засліплювало очі тим, хто перебував побіля вогнища. Досвідчений Голота підіймався на курган з сонячного боку, тому він був уже майже поряд, як невідомі схопилися на ноги.
— Бог у поміч! — привітався він і перехрестився по-православному.
Присутні побіля вогнища один за одним швидко схопилися на ноги і почали врізнобіч хреститися та відповідати на привітання.
— До Бара мандрую, та вже, бачу, не встигаю до темряви, а тут димом звідси повіяло! — продовжував далі говорити Санько.
У гурті перезирнулися, й один з кремезних чоловіків, розвівши руками в боки, невпевнено мовив:
— Ми самі з Бара. Промишляємо звіриною, та з містечка вже давно… Там то ляхи наскочать, то ваші їх виженуть, незатишно там…
Санько все ще сидів верхи на коні і пильно видивлявся на незнайомців, стежачи за їхніми рухами.
— У мене харчу не стало, гадав, що підкріплюсь у вас… Та у вас у казані лише вода, — вимовив Голота, посміхаючись.
— Та знайдеться шматок м’яса, пане. Випрягай свого буланого, гріх подорожнього не прийняти на ніч, — мовив старший.
Голота, хвильку роздумував, гарцюючи конем на одному місці.
— Залишився б, так, боюсь, ляхам ви примітні. А я не волів би з ними пересікатися! — загадково сказав Санько і повернув коня спускатися донизу.
— Та ні, пане, ляхи ще вчора заспішили десь за Буг. Там, кажуть, козаки німців-найманців колошматять! — швидко відказав той же самий чолов’яга, а його товариші ствердно закивали головами.
— Та, далебі, ще і встигну до темряви в Бар. Будьте! — кинув Санько до гурту і спрямував Воронька під укіс на поділ.
До темряви встигли огледітися і при світлі вогнища накинулися на смачну вечерю, приготовану їздовим Мироном Набокою.
На третій день сотня[69] шаргородців зупинилася неподалік Меджибожа, і позаяк отаборилися вже пізнього вечора, виставили посилену сторожову охорону без розвідки місцевості.
Наступного дня шаргородці майже цілий день переправлялися на лівий берег Південного Бугу. Вози та хури перевозили на збитих плотах, їздові коні також майже всі не могли плавати, і їх також перевозили, огородивши плоти жердинами.
Частина верхових шаргородців плавом перебрались на той бік і під зверхництвом хорунжого зупинилися в пересторозі побіля переправи. Частину верхових Гунта полишив на правому березі, остерігаючись нападу
