Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— А тепер скільки ваших там, у Меджибожі? — запитав Санько і рукою махнув у бік містечка.

Довелося Санькові «витанцьовувати» перед німцем, доки той не почав паличкою на землі писати якісь знаки. Тут гукнули хорунжого і швиденько порозумілися з «хорошим» німцем. Виявилося, що в Меджибожі піхотинців триста душ на чолі з комендантом Корфом, а німецьких драгунів усього півсотні.

Ближче до вечора десятка Голоти вирушила на зміну своїм товаришам, сиділи в засідці південніше Меджибожа. Перегукнувшись умовними знаками, Санько діждався старшого з них і, розпитавши, чи все тут гаразд, присвиснув до своїх.

Сховавши неподалік коней, десятка Голоти розійшлася врізнобіч, облюбовуючи гарні місцини для нагляду за навколишніми теренами. Санько з Ільком пригледіли собі засідку побіля галявини серед старих пеньків і зручно вмостилися спинами один до одного, немовби злилися з довкіллям. Чутливий слух Санька виловлював кожний шелест у високому різнотрав’ї, вслухався у пташине різноголосся та віддалене тупотіння вепрячих виводків. Навколишнє різноголосся було таким справжнім та заколисуючим, що він несамохіть прикрив повіки і думками полинув у Шаргород. Згадував останні дні любощів із Софійкою, «обкурення» схову від чужинців, сівбу ячменю та вівса, вечорниці… Та вже перед смерком він чомусь швидко розплющив очі, ще не розуміючи, що змінилося в довкіллі. Ілля також зашарудів і доторкнувся збоку до Санька. Почули тупіт копит і, підвівшись вище травостою, побачили з десяток вершників, за всіма ознаками — козаків або повстанців русичів. Ілько притримав за руку Санька й шепнув:

— Доглядай, я вийду, треба…

Санько подав знак рукою, мовляв, іди, та причаївся за пеньком, взявши на приціл ближчого до себе. Титикало рішуче вийшов на галявину і веселим басом звернувся до вершників:

— А ви що тут дієте? Це наш простір, ми тут володарюємо, а німці в містечкові засіли… Туди прямуйте на ночівлю!

Ті, що були ближче до Титикала, з першого його слова наставили на нього вогнепальну зброю. Один із них, такий же здоровань, як і Титикало, вибрався з сідла і, бавлячись мушкетом, підійшов ближче до нього.

— А ти хто такий, щоби нам, кривоносенкам, настанови робити? — сміючись, запитав в Іллі.

Титикало стояв, не тримаючи в руках зброї, а все ж веселим голосом відрубав:

— Я перший спитав, тож і відповідайте, та, втім, ви всі все одно під дулами, вибирайте!

Той, що був поряд з Іллею, почухав потилицю і мовив:

— Може, ти якийсь брехун, досить теревенити, доведи!

Титикало недбало оглянув вершників і, приклавши долоні до рота, пугукнув. З усіх окраїн галявини понеслися козацькі пугукання, і коли Титикало підійняв уверх руку, все стихло.

— Дідьки ви лісові, розпугукались. Ми — кривоносенки, ти ж чув… А зброю не складатимемо, полковник нас за це на киї віддасть, — розчаровано мовив перемовлювач.

— Не забираємо ми вашої зброї, свою маємо, а от проїхати з нами просимо, — вже примирливо мовив Титикало.

Угледівши, що все залагоджується, Санько вийшов з укриття і, привітавшись з вершниками, додав:

— Ми — шаргородці! Прямуємо до свого полку, та затримались через клятих німців у Меджибожі.

Потиснув руку пішому Кривоносенковому вояці та мовив далі:

— Ми тут неподалік, до темряви будемо на місці!

З кущів висипали хлопці і все ще сторожко стали поряд з Голотою, тримаючи в руках зброю. Дісталися цілим кагалом до схованки коней і невдовзі вже були в таборі.

Титикало з десяткою лишився побіля їхнього воза, а Санько, розвівши руками, наказав кривоносенцям поки що скласти зброю і піхом заспішив до Назара Гунти, та швидко повернувся, запросивши гостей.

Гунта вже чекав на вояків з полку Кривоноса і, приязно привітавшись, почав розпитувати старшого про їхнього полковника. В козацькому війську вже знали про смерть батька Максима Кривоноса, а син ще не встиг про себе пустити добру славу. Але Гунта почав вихваляти їхнього молодого полковника, не забувши сказати, що чутки ходять про непомірну жорстокість їхнього полку на теренах України. Михей Хруник, так назвався десятник з полку Кривоноса, не сперечався з Гунтою, і вже через якийсь час сотник запросив своїх старшин, та, відокремившись від гурту, влаштувалися біля вогнища. Кухарі всім подали смажене м’ясо та мед.

— Не йметься мені, козаки, щоби німець сидів телепнем, не за тим вони прийшли в нашу землю, аби сидіти, — під час вечері почав розмову Назар Гунта.

Після його слів обидві сторони жваво заговорили, і Хруник, розгарячившись, вигукнув:

— Добре було б, пане Назаре, вдарити по німчурі разом з нами. В нас хлопці завзяті, живими не випустять нікого!

— Знаю, знаю, можеш не говорити, про вас слава біжить попереду. Та і мої не ликом стьобані,[70] з живих не злізуть! — сказав Гунта, і всі зареготали.

Мед подали ще, та Назар відсторонив напій і, підвівшись, наказав своїм обозним облаштувати для гостей нічліг.

Вранці Гунта з трьома десятками шаргородських козаків попрямували до полку молодого