Уран - Микола Якович Зарудний

— Я не можу бути гордою, коли бачу його...— Віра витерла заплакані очі й лягла на полицю.

Леся уявила себе на місці Віри, і їй стало страшно. А що, коли й Василь... не любить її, а тільки так... А Леся теж завжди думає про нього, ночами, навіть на уроках... Ні, він писав їй багато разів у записках, що любить, але ще ніколи не говорив про це... А вона ж мусить знати, почути.

Треба підійти до нього й запитати. Де ж він? Олеся тихенько йде коридором у тамбур. Василь стоїть біля вікна. Гулко вистукують колеса. Тут холодно, тьмяно світить маленька лампочка.

— Чого ти, Васю, тут стоїш?

— Я думав, що ви будете лягати спати...

— Віра вже, мабуть, спить... а я не хочу,— Леся у темній шибці вікна бачить вродливе худорляве обличчя Васька, з крутим, як і в Платона, зламом брів і неслухняним каштановим чубом. Тільки губи у Васька по-дитячому пухкі, наче в дівчини. Він стоїть, тримаючись однією рукою за ручку вікна, а другою вперся в двері, мовби загородив Лесю від напасників. Васько витягся високий, якщо вона стане поруч, то... Леся потихеньку підсувається до Василя... Так і знала: ледве досягає його очей.

Василеве обличчя лоскочуть Олесині коси, і він не може поворухнутися.

— Васю,— тихо питає Леся,— а може бути зараз так. Що... одна дівчина полюбила хлопця, а його батьки проти, бо вони... багаті, а вона...

— Це було колись, а зараз... .Зараз нема багатих... і це пережитки.

— А вона каже, що у тих великий садок і пасіка, а в дівчини, мабуть, нема...

— Ні, такого бути не може.

— А вона плаче.

— Хто?

— Віра.— І Леся розповіла сумну історію Вірчиного кохання.— Правда, що кохання завжди приносить горе?

— Ні,— відказав не вагаючись.

— Ну, а в Платона й у Наталки?..

Нічого не може відповісти Олесі Василь. Виходить, що й серед закоханих є нещасні. Чому ж воно так буває в житті? І як довести Лесі, що в них буде все інакше, щоб вона повірила? Васькова рука ніжно опускається на плече дівчини, і він відчуває на шиї гарячий подих Лесі.

— Я тебе люблю, Олесю... Все життя буду любити одну тебе...

З розгону поїзд наскочив на стрілки, хитнуло вагоном.

— Ой! — Леся, щоб не впасти, вхопилася обома руками за Василя, смішно тицьнувшись носиком в його щоку.

Васько міцно пригорнув до себе дівчину. Він не бачив її обличчя, очей, нічого не бачив.

А вагон хитало, а вагон кидало, здавалося, що він уже став дибки, мчав боком, не по колії, а по відкосах, а потім відірвався од землі й зринув високо в небо, розштовхуючи зірки,— все це Василь відчув за кілька секунд, коли злилися в першому поцілунку їх уста.

— Хочеш, я вистрибну зараз із поїзда? — І якби Леся навіть не сказала, а просто кивнула головою, то Васько вже пірнув би у ніч, у вітер.

— Навіщо? — тихо прошепотіла Олеся.— Ти ж сказав, що на все життя?

— Хочеш, я тобі поклянуся? — Васькові необхідно було зараз щось зробити таке, щоб у Лесі не виникло ні найменшого сумніву в правдивості його слів.

— Не треба, Васю... Я тобі вірю.

— Ми ніколи не будемо розлучатися з тобою, Олесю.

— Не будемо... А якщо ти поїдеш вчитися?

— Платон сказав, що коли збудують рудник, то відкриють технікум і філіал політехнічного інституту... Турчин йому розповідав. Я піду працювати після школи на «Факел», а потім поступлю вчитись... І ти, Лесю.

— Ти хочеш стати фізиком?

— Умгу... Я, коли думаю про тебе, Лесю, то все можу... Відкриваю нові землі, зірки, ракетоплани будую... для тебе... Ти змерзла?

— Трішки.

Вони зайшли у вагон. Бабуся спала. Віра, мабуть, теж. Василь накинув на Лесині плечі піджак. Так вони й сиділи, притулившись одне до одного.

Леся заснула, схиливши голову на Василеве плече, і він боявся поворухнутись, щоб не розбудити її.

З горішньої полиці дивилася на них Віра й тихо плакала...

* * *

Наталка повернулася з Дубултів посвіжіла, весела. Мура з Ольгою Аркадіївною, зробивши генеральний огляд, дійшли висновку, що вона трохи схудла і це їй до лиця. Про подробиці їхнього перебування на Ризькому узбережжі не розпитували, хоч і мати, і її подруга згоряли від бажання знати, як проводили час Наталка й Давид і чи було там щось поміж ними. Ольга Аркадіївна зразу виставила щит перед Наталкою, заявивши на Мурині натяки, що дочка у неї «не така» і взагалі ніяких підозрінь бути не може. І не приведи господи, якщо дійде щось до Михайла Костянтиновича.

— Мадам,— сказала Мура,— що ви з мене робите дурочку? Ваша дочка поводилася там, як непорочний янгол, але не треба цього афішувати, бо сьогодні, коли ми вечеряли на веранді, Давид весь час під столом тримав свою руку на... її коліні і трохи вище. Не роби, Ольго, з мене дурочку.

Ольга Аркадіївна бачила, як, прощаючись, Наталка цмокнула Давида в щоку, а тому, коли залишилися вдвох, запитала:

— Наташенько, а які у вас стосунки з... Давидом?

— Мир і дружба, солідарність і невтручання у внутрішні справи...

— Я серйозно питаю.

— Не треба бути такою цікавою.

— Ти мене ображаєш, Наталочко, колись ти про все мені...

— То було колись...

«Чужа, вона вже для мене чужа»,— думала Ольга Аркадіївна. Назавжди щезло оте таке природне довір'я, яке буває між матір'ю й дочкою.

Тієї ночі, коли Ольга Аркадіївна не пускала Наталку до Платона, було порвано останні нитки, що зв'язували дочку з матір'ю. Наталка тоді забула, скільки вистраждала