Уран - Микола Якович Зарудний

— Та ви що? Де ви бачили?! Я не візьму! Артілі всій треба, а не мені. За що ж?

— За хліб,— сказав Шаблій.— І колгосп ваш нагородимо... як солдата, що вірно служив... За хліб нагородимо «Рідне поле», а за уран ордени Сосонці хай уже заробляють ваші діти... А заяву це ж не ви писали, Ничипоре Івановичу. Не ваш почерк. Сніп такої заяви не напише...

* * *

Після партійних зборів поїхали на Видубецькі гори. Турчин і Долідзе показували Шаблію, як споруджується місто за Видубом. Уже кілька будинків було заселено, бігали діти, на вікнах біліли фіранки.

— Як назвете місто? — запитав Шаблій

— Ще не думали, Павле Артемовичу,— відповів Долідзе.

— Бога ради, хай ваша фантазія підніметься трохи вище за різні там Гірничогорське, Рудне чи Уранове,— зауважив Шаблій.— Подумайте, всі подумайте.

— Давайте назвемо наше місто — «Видуб»,— сказав Мостовий.

— Чудово! — підтримав Отар Долідзе.

— Видуб,— повторив Турчин.— Сила у цій назві є... Мені подобається.

— І мені,— Шаблій потиснув руку Мостовому.— Бути тобі, Олександре Івановичу, хрещеним батьком.

— Почесним громадянином назвемо Олександра Мостового,— сказав Турчин.

До чотириповерхового будинку під'їхало три автомашини, навантажені різним домашнім скарбом.

— Це звідки, Арсене Климовичу? — спитав Шаблій.

— Зараз дізнаюся.— Отар Долідзе пішов до машин, повернувся й доповів: — Екскаваторники приїхали з Луганська, перша партія, речі зі станції перевозять.

З однієї машини вийшла ставна вродлива жінка з карими розкосими очима й гукнула до Отара Долідзе:

— Що ж ти прийшов, запитав і пішов, кацо? Клич-но своїх друзів та хай допоможуть речі повносити!

— Що ж, доведеться допомогти, хлопці, — сказав Шаблій, і всі разом підійшли до машини. Чорнява красуня подала Турчину невелику пальму:

— Неси на другий поверх! А ви,— звернулася до Шаблія,— беріть швейну машинку. А ви, молодші, тягніть канапу й шафу.

— Як хоч тебе звати, красуне? — запитав Шаблій.

— Марта. А тебе?

— Павло.

— Дуже приємно, тягни, Павле, машинку на другий поверх.

Коли всі речі були внесені, Марта дістала з валізи півлітру «Московської», закуску, налила в склянки.

— Випийте. Спасибі, що помогли, бо чоловік десь машини розвантажує, а мені хоч плач.

— Ну, з новосіллям, Марто! — сказав Турчин.— Вітаємо вас від імені управління «Факела».

— А ви ж хто? — зніяковіла Марта.

— Ми ж і є управління,— розсміявся Турчин.— Я — начальник, ось секретар обкому партії Павло Артемович Шаблій, а це секретар райкому Олександр...

— Боже! Саша! Мостовий! Це ж ви приїжджали до нас в Луганськ по Галинку... Даруйте мені! Що ж я наробила?!

— Нічого, нічого,— заспокоював Марту Мостовий.

— З новосіллям у місті Видубі! — привітав розгублену Марту Шаблій.

Гайворон лише тепер зрозумів, що перед ним стоїть мати Степки й Фросинки.

Шаблій запросив Гайворона в свою машину.

— Я знову, Платоне Андрійовичу, повертаюся до нашої розмови. Доведеться тобі попрощатися з Сосонкою. Ми хочемо рекомендувати тебе на завідувача сільгоспвідділу обкому.

— Я не можу, Павле Артемовичу,— сказав Гайворон.

— Треба дивитися на речі реально, Платоне.— Шаблій почастував Гайворона сигаретою.— Ти зробив тут свою справу, далі хай веде Турчин... За рік у вас залишиться триста двадцять гектарів землі. Будете розводити на поливних землях городину... молочні ферми залишаться... Це не для тебе. Мало. Ти мусиш ще багато зробити, Гайворон... Я уже мав розмову в ЦК...

— Я не можу піти із Сосонки, Павле Артемовичу.

— Чому?

— На перших порах буде важко людям... І я мушу бути з ними...

— Платоне, все продумано. Турчин запросить на роботу всіх, хто лиш побажає. Жодна родина не відчує матеріальної скрути.

— Я розумію, Павле Артемовичу, але у Сосонці починається великий злам, не тільки в сівозмінах, а в душах... І я мушу бути з ними... з цими людьми, які вірили мені... Я не хочу, щоб Ничипір Сніп чи тітка Текля подумали, що я втік від них, коли щез з полів хліб...

— Але з'явиться уран, Гайвороне.

— Уран... Це вони зрозуміють пізніше,— подумав уголос Платон.

— Можливо, маєш рацію,— замислився Шаблій.

Їх машину обігнав Мостовий, Микита загальмував.

— Павле Артемовичу, я поспішаю, бо в мене сьогодні ще зустріч з директором школи.— Мостовий попрощався з Гайвороном.

— Я заїду в райком,— пообіцяв Шаблій.

— Як він себе почуває? — спитав Павло Артемович, коли машина Мостового сховалася за поворотом.

— Погано, Павле Артемовичу,— відвів погляд Гайворон.— Безперервні серцеві приступи... Живе на валідолі й ще біс його знає на чому — на характері, мабуть. Торік ще тримався, а зараз... І Валинов допоміг...

— Ми його відкликали з «Факела»,— сказав Шаблій.

— Добре, що перевіряти його заяву приїхав розумний чоловік,— зауважив Гайворон,— а якби попався інший — роздув би справу на всю республіку.

— Платоне, не можна перебільшувати впливу різних Валинових на...— Шаблій добирав слова,— на хід подій.

— Звичайно, Павле Артемовичу, на хід подій ні,— погодився Гайворон,— а на життя окремих людей?

— Це чия хата? —запитав Шаблій.

— Михея Кожухаря.

— Зупиніться, будь ласка,— попросив Шаблій шофера.— Ходімо, Гайвороне, провідаємо.

...У приймальні сидів Валинов. Побачивши Мостового, відклав газету, встав:

— Можна до вас, Олександре Івановичу?

— Заходьте.— Мостовий пропустив його до кабінету, роздягнувся.— Я слухаю вас.

— Олександре Івановичу, я не знаю, з чого почати...

— Починайте з