Уран - Микола Якович Зарудний

Ольга Аркадіївна вважала себе також нещасною. Вона всю себе віддала сім'ї, ось уже двадцять три роки була за няньку дочці й чоловікові, просиджувала роками над ліжком хворої Наталки, готувала обіди й чекала з відряджень чоловіка. Тепер, коли донька стала майже здорова, а чоловік разом з полковницькими погонами скинув із себе й усю значимість, як особи, Ольга Аркадіївна відчула, що все зараз тримається на ній, і, як кажуть, взяла віжки в свої руки. Михайло Костянтинович, людина м'якої вдачі, покірно сприйняв цю переміну й махнув на все рукою: роби, що хочеш. Наталка ж, егоїстична, розпещена постійною увагою, сприйняла це по-іншому. Їй вдавалося, що мати, підкреслено декларуючи свою зверхність, хоче примусити й Наталку, й батька віддячити їй за втрачені роки.

І це була правда. Коли Наталка повернулася з лікарні, врятована й виходжена, Ольга Аркадіївна поступово почала помічати, що дивиться на дочку, як на ще одну жінку в домі. А той вечір, коли вона показувала Наталці свої оздоби, був останнім місточком, який ще з'єднував їх.

Наталка приміряла перед дзеркалом медальйони, персні, кульчики, кліпси й була в захопленні, потім зібрала все це добро в скриньку й хотіла занести до своєї кімнати.

— Навіщо ти береш, Наталко? — запитала Ольга Аркадіївна.

— Собі, а що?

— Але то моє...

— Твоє-е? — здивувалася Наталка.— Воно тобі зовсім не потрібне.

— Чому?

— Бо ти вже стара...

— Я не стара! Я не стара! — крикнула Ольга Аркадіївна.— Це ви з батьком зробили мене старою! Ви! Ви перетворили мене на служницю...

Наталка жбурнула скриньку на підлогу й вийшла з кімнати.

Ольга Аркадіївна довго й невтішно плакала. Тієї образи вона не могла простити дочці.

Ольга Аркадіївна й без коментарів Мури зрозуміла, що в стосунках Наталки й Давида сталися певні зміни. Це було видно з того, як вони розмовляли одне з одним, як Наталка виймала з його чемодана інтимні речі свого туалету.

Ольга Аркадіївна була б вельми задоволена, якби швидше закінчилася ця Наталчина сосонська історія, хай би вже вона виходила заміж за Давида й дала можливість хоч кілька років пожити їй так, як хотілося. Вони з Мурою вже виробили цілий план своїх майбутніх подорожей: Крим, Кавказ, Ленінград.

— У мене багато друзів, і ми, Ольго, з тобою ще згадаємо молодість,— загадково посміхалася Мура.

Ольга Аркадіївна намагалася всілякими шляхами вивідати в Наталки про їхні з Давидом плани. Наталка, добре розуміючи матір, мовчала. Вона ще й сама не знала, що буде. Після тієї дубултівської ночі Давид став ще уважніший до неї, але у їх близькості не було ніякого романтичного забарвлення, душевного трепету. Кожного вечора Давид роздягався перед Наталкою й лягав з нею в постіль, наче робив звичайну якусь справу — снідав чи обідав. Це ображало Наталку. Вона змогла б ще знайти для себе виправдання, коли б усе це робилося в шаленому пориві пристрасті, коли можна втратити розум і силу над собою, але щоб отак буденно, банально спати з ним... Внутрішнього протесту у Наталки вистачало ненадовго.

Усі ці дні вона думала про Платона, але заговорив про нього Давид:

— Наталочко, ми... ти повинна сказати Платонові про... все.

— Ні!

— Але так далі тривати не може... Ми повинні бути з тобою чесні.

— Що ти пропонуєш, Давиде?

— Треба йому написати або поїхати й розповісти, що ми... одружуємося.

— Я не поїду! Я не перенесу цієї зустрічі, Давиде.

— Треба, щоб ти оформила розлучення,— тверезо підходив до справи Давид.— У нас може з'явитися дитина...

— Дитина? Ти впевнений? — спалахнула Наталка, а потім сказала: — Може.

— Цілком закономірно... І я мушу сказати про це твоїм батькам.

— Мій батько... проклене мене.

— Але я це мушу зробити, Наталочко.

І Давид розказав про все Ользі Аркадіївні.

Ольга Аркадіївна подивилася на доньку, охнула, випила валер'янки й крізь сльози промовила:

— Що ж, треба підкоритися долі... Якщо ви покохали одне одного, то що можуть зробити батьки?

Сокальський вдячно схилив голову, відтак проказав:

— Я був певний, Ольго Аркадіївно, що ви... зрозумієте. А-а... як Михайло Костянтинович?..

— Не хвилюйтесь,— заспокоїла Ольга Аркадіївна стривожених Давида й Наталку.— У батька дуже старомодні погляди на життя, але...

— Я піду поговорю з ним.— Наталка одягнула пальто й вийшла на подвір'я.

Високий вродливий хлопець з каштановим волоссям, у старенькому чорному светрі й піджачку розмовляв з Нарбутовим біля хвіртки. Трохи осторонь стояла струнка русява дівчина з неймовірно голубими очима, тримаючи в руках валізу... «Напевне, з якоїсь школи прийшли попросити батька виступити на вечорі»,— подумала Наталка, милуючись дівчиною.

— Наталко,— покликав батько.— Впізнаєш?

— Н-ні,— ступила кілька кроків Наталка.

— Доброго дня, Наташо,— сказав хлопець.— Я — Василь. Гайворон.

— Васько! — вирвалися десь із далеких закутків її душі разом з цим ім'ям спогади.— Милий Васю!

Наталка обняла Василя й розплакалася. А він стояв, позираючи на Лесю, й не знав, що робити.

Вийшла з хати й Ольга Аркадіївна (що за сосонське нашестя?), запросила гостей до хати. Василь узяв Лесю за руку й вів за собою, наче боявся, що їх розлучать.

Наталка частувала Васька й Лесю, але вони почували себе не дуже зручно під поглядами господарів і незнайомого чорнявого чоловіка. Васькові довелося вислухати захоплення: який ти став! Виріс!

Потім спогади: а пам'ятаєш, як встановлювали телевізор? А пам'ятаєш, як ми їздили на голубому візку?..

І жодного слова про Платона.

Васько подивився на годинник.