Уран - Микола Якович Зарудний

— Так. Ми поїдемо з Лесею вечірнім.

— Чому ж так скоро? Погостюйте, я покажу вам наше місто, музеї...

— Ні, нам треба в школу... Ми приїхали не в гості, а...— Васько раптом став рішучий.— Я хочу поговорити з тобою, Наташо... Без сторонніх...

— Тут сторонніх нема,— сказала Ольга Аркадіївна.

— Пробачте, я не так висловився... Я хочу поговорити з Наташею віч-на-віч.

— Не будемо заважати,— вийшов з кімнати Давид.

— Сидіть, сидіть,— Наталка повела Васька до себе.

Василь бачив, як Наталка, зайшовши до кімнати, швидко забрала зі стільця білу чоловічу сорочку, галстук і кинула їх у шафу. На столику лежала пачка сигарет.

Наталка гадала, що зараз Васько почне розказувати їй про Сосонку, згадувати минуле, натякати на їхні стосунки з Платоном. Вона не сумнівалася, що саме Платон прислав його сюди. Але Васько, по-дорослому суворо подивившись на неї, запитав:

— Ти повернешся до нас? Скажи мені правду.

— Васю. ти розумієш... передай Платону, що я після операції...

— Платон не знає, що я поїхав до тебе,— сказав Васько.— Але ми,— так і сказав «ми»,— повинні знати.

— Так усе склалося,— Наталка не знала, що сказати Василеві.

— Скажи правду... бо нам,— знову «нам»,— погано з Платоном... Йому погано... Так жити... неправильно...

— А чому він сам не приїхав? На цю тему... я повинна говорити з ним, а не... Ти ще, Васю, не все розумієш і...

— Я все розумію... І хочу... ми з Лесею хочемо, щоб не було неправди, й тому приїхали...

— Ви взяли на себе дуже складне завдання,— посміхнулася Наталка.— Треба було вам починати свою... боротьбу за правду з чогось легшого...

— Треба починати з тієї неправди, що тебе оточує.— Наталка зрозуміла, що це вже був не той Васько, якого вона купала у ночвах.

— Я... я не зможу... зараз повернутися до вас,— з болем, з жалем промовила Наталка.

— Це я й хотів почути. Ти вже ніколи не повернешся до нас. Добре, що хоч сказала чесно.— Васько вийшов з кімнати.

Наталка догнала його на крутих східцях.

— Васю, побудь! Васю, зрозумій, що... Не кажи йому... все ще може змінитися...

Леся, бліда й стривожена, чекала на нього.

— Ходімо, Лесю,— взяв й за руку Васько.

— Не їдьте, побудьте,— просила Наталка.

— Наталко, вони ж поспішають на поїзд,— зауважила мати.

— А ти... ти... я ненавиджу тебе! — крикнула матері Наталка. Вона не відпускала Васька, чіплялася за поли його піджачка, хапала за руки.— Не йди, не йди!

Підійшов Давид, щось їй сказав, і Наталка перестала голосити й приказувати.

— Передай Платонові,— сказав Давид,— що ми приїдемо з Наталкою, щоб... поставити всі крапки над «і».

Вони вийшли з Лесею на шосе, освітлене височенними ліхтарями. І Лесі здалося, що кожний стовп, з яскравою крапкою плафона, схожий на літеру «І».

Відомо, що найкращі, найвищі свої почуття люди висловлюють у поезії і в піснях. Тож нема нічого дивного в тому, що з явилося безліч пісень про міста й містечка, про великі водні артерії й звичайні річечки. Людям хочеться опоетизувати місце свого народження й географічний пункт, де вони мешкають.

Пісні складають не завжди відомі поети й композитори, бо їх мало, а населених пунктів багато. Але якщо, наприклад, є пісня про Житомир, Тираспіль, Гомель, Тулу, Голу Пристань чи П'ятихатки, то чому не може бути пісні про Косопілля? Завідувач районного відділу культури справедливо запитував про це Юхима Снопа.

— Нема тексту,— відповідав Юхим.

— Напиши.

— Я не вмію писати віршів.

— Ти що, неграмотний? Попроси вчителя з Телепеньок, адже він написав пісню про своє рідне передове село? Пам'ятаєш?

тремтячим голосом заспівав завідувач райвідділу культури.— Гаразд, я сам до нього поїду й домовлюся.

Але зараз Юхимові було не до пісень: захворів батько.

Приїхав з Кожухарем і Савкою з області, ввійшов у хату й зліг. Привіз Юхим лікаря з Косопілля, але старий Сніп навіть не захотів, щоб той оглянув його.

— Нема вам чого на мене дивитися.

— Що ж у вас болить, Ничипоре Івановичу?

— Нічого.

І на збори не пішов Сніп. Лежав у білій сорочці, худий, сивобородий, глухо кашляв. Дочекався, поки вернувся Юхим, запитав:

— Ну що, віддали землю?

— Віддали, тату. Шаблій на зборах був... Турчин показував на макеті, яка Сосонка буде за рік-два... Славно.

— А Кожухар був?

— У президії сидів.

— Голосував?

— Усі проголосували.

— Так і знав... Нікому землі не шкода...

— Тату, треба.

— Треба... Візьми-но, Юхиме, ручку та напиши. Чуєш?

Юхим знає, що суперечити батькові не можна.

— Що писати?

— «Правлінню колгоспу «Рідне поле»,— тихо говорить Сніп,— і голові Гайворону Платону... Андрійовичу... Прошу звільнити мене з бригадира тракторної бригади, бо вона вже вам не потрібна, а на тому клаптеві землі, що залишиться в артілі, ви справитеся й без мене...»

— Батьку...

— Пиши. «Справитеся й без мене». Дай я підпишусь — і віднеси Гайворону.— Взяв ручку, довго примірявся й вивів: «Сніп Н.»

Увійшла Марія, взяла чоловікову заяву, прочитала і гірко заплакала.

— Чого це ти плачеш, Маріє? — почула голос Кожухаря.

До хати йшли ще й