Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Марину Мнішек зустрі­чала Марфа Нага і благословила полячку як свою невістку. Теж під малиновий передзвін і під бурхливі вигуки простого народу. (Черниці, вишикувавшись рядами, кланялись і кланялись прибулій цариці.) Серед зустрічаючих не було лише головного винуватця приїзду полячки — царя Дмитрія Івановича. За руським звичаєм він не мав права до весілля бачитися з нареченою, яка жила в монастирі під наглядом Марфи Нагої та інших інокинь. Сестрою називали вони і царицю, а вона їх... Вона їх — ніяк. Та й не цікавили царицю якісь там черниці, бодай і з боярських та дворянських родів.

Аби наречена не нудьгувала в монастирі — не вельми підходяще місце для молодої! — цар велів «весьма красиво убрать кельи в монастыре, где жила его мать, ибо прежде всего невесту должны были отвезти туда на восемь дней, дабы она могла научиться московским обычаям».

Марині, вихованій в розкоші і свободі, справді були не­звичними суворі порядки монастиря, хоч він і звався ніби ніжно — дівочий. Як і дерев’яні стіни, обтягнуті чорним сукном, пісні черниці в чорнющому похмуро-похоронному вбранні, які не знали, що таке радість життя — а раз на світі живеш! — що їх цариця відмовлялася називати сестрами. З якої причини? Які вони їй сестри? Вона життя любить, його радість, волю і багне щастя, а вони нидіють у молитвах та поклонах, що їх б’ють з ранку й до вечора — жах, жах! Марина серед них у своєму білому платті з атласу, різко виділялася — як біла ворона в чорній зграї. До всього ж цар Дмитрій велів, аби вона, як зразкова невістка, при зустрічах тричі кланялась його матері і зверталася до неї лише неодмінно «с пышной речью» — таке придумав!

Але мусила коритися — поки що. А там, як стане царицею, видно буде. І все ж монастирське життя, бодай і на кілька днів, гнітило її — тюрма тюрмою! Зрештою їй так набридла пісна кухня обителі, що вона навідріз відмовилась споживати її страви. Та й не черниця вона, не відлюдниця, то чому має терпіти зайвини? І Дмитрію Івановичу нічого не залишилося, як послати їй гарний посуд і польських кухарів — вони й заходилися готувати для Марини та її двору смачні і вишукані страви, про які й не чули в монастирі. (Запах тих страв дратував черниць, але христові наречені змушені були терпіти.) Проте католицьких духівників цар велів усе ж не пускати до Марини у Вознесенську православну обитель. Марина й тут змушена була коритися — поки що, хоч її фрейліни, які не збиралися міняти свою віру на православну і тим більше притримуватися її, спробували було влаштувати щось схоже на бунт, але цар велів їм передати: вони вільні, їх ніхто під наглядом не тримає, тож можуть хоч сьогодні повернутися до своєї Речі Посполитої. Фрейліни притихли.

І з цим Марина теж мусила змиритися, хоч це й не просто було для неї. Але якось терпіла (та й скільки там залишилося терпіти — всього лише тиждень). Мусила кланятись суворій свекрусі з чорним носатим обличчям, що на вигляд було завше злим, ще й звертатися до неї, як і зобов’язував її цар, «с пышной речью». Терпіла. Хай! Потерпить кілька днів — не злиняє. Потім своє візьме.

Царева мати хоч і була на вигляд суворою і начеб аж недоброю, але клялась невістці в гарячій любові, і це трохи прикрашало життя Марини в монастирі. Черниця Марфа, колишня жона грізного повелителя Московської Русі, тирана з тиранів, любила по-своєму. І по-своєму була доброю і навіть люблячою. Як по-своєму була нещасною, адже спершу чотирнадцять років вона молилася в монастирі за упокій душі убитого в Угличі свого дитяти, а потім виявилося, що те дитя живе-живісіньке, виросло і вже посіло престол свого батька. Але як Дмитрій змінився за чотирнадцять років! Впізнати Марфа не могла, бо востаннє бачила його хлопчиком, а це перед нею постав юнак, проте після деяких вагань все ж ви­знала Дмитрія за свого синовця (їй підказували: визнай, так треба для царства-государства). І вона визнала. Хоч іноді ні-ні та й сумнівалася: а чи справді це її син? Але сумніви ховала глибоко в душі. Свою любов до сина перенесла й на невістку, тож Марину Мнішек сприймала «яко матка дитя своє». І звала її «синовою своєю и всякую ласку родительскую» до неї виявляла. (Посли Речі Посполитої Станіслав Витовський і князь Ян Соколинський у ті дні писали до Кракова, що «великая княгиня Марья дочку пана воеводину... до своих палат приняла, и аж до радости при себе ее имела, сыновою своею ее звала, и всякую любовь и ласку родительскую, яко матка дитяти своему, показывала».)

Марині не було чого ображатися на свекруху, хоч матір’ю її називати за руським звичаєм все ж відмовилась. (У наших предків чомусь здавна до свекрух не було симпатії, адже вважалося, що вони — лихі. В Україні навіть прислів’я було: хата чужая, як свекруха лихая. І зібралися чи не зневажливі слова: свекруха, свекрушисько. І навіть — свекрушище. Але Марина так і не встигне спізнати Марфу Нагу, хто вона — свекруха чи свекрушисько-свекрушище.)

У східнослов’янських мовах (хоча б українській та росій­ській) дівка — не завжди означає щось принизливе, зневажливе, хоч так іноді й здається (особливо інтелігентному слухачеві). Але це тому, що дівчина — мовби поетичніше, ніжніше — мабуть, так воно і є. У поезіях — авторських чи народних — це слово своє, найбільш уживане, адже всюди — дівчина, дівчинонька, як зіронька, сяє... Хоча трапляється і своєрідний гібрид: дівка-дівчинонька. Згадаймо хоча б у М. Вовчка: «Дівоньки-голубоньки! Як оце поміж вами дівчина, як зоря ясная, сяє!» Але трапляється — зокрема у піснях — і дівка.

Згадаймо:

Дівка в сінях стояла, На козака моргала: «Ти, козаче, ходи, Мене вірно люби, Серце моє!»

Та й виступає слово «дівка» як синонім слів «кохана», «наречена».

А втім, дівка —